Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці.Шабля на комісара (2012) (hurtom.com)

З-за балок над Тилігулом вже виходили передові лави Григор’єва…

Найстарішою з роду Конона після баби Келі, яку ще пам’ятав Ром, була двоюрідна тітка батька Віктора Рудинського, баба Маня. Безмаль столітня, огрядна, з чорними, на диво ясними очима, вона тепер майже не ходила. Зимою і влітку закутана в чорну хустку, поруч з нею завжди були дві праправнучки, які допомагали бабці по хаті.

Так повелося й не тільки в роду Конона, що до глибоких літ доживали в більшості жінки, чоловіків буремні революційні, сталінські, воєнні чи повоєнні роки забирали ще молодими: війни, репресії, рани, хвороби, голод.

Як зібралися родичі на проводи у баби Мані, то Ром якось вибрав хвилину і спитав у неї про Рудя:

— Бабусе Маріє, а що колись баба Келя розповідала про Рудя? Хто то такий був — Рудь?

— О-о, то, хлопчику, був гарний козак. Я ще малою була. А вони заходили в Звенигородку з Озірянської гори. Казали, то військо отамана Квітки й отаману Рудя. На баских конях, зброя вся в сріблі, йшли, як вода весною, завтопили все місто. Шапки сиві, шлики червоні…

— Так, може, він був наш родич? Рудь. Рудинський?

— Ой, не знаю, внучку. Мала була. Колись на вулиці почула, що той отаман — Конона внук. Та тату як сказала, тато взяли паска, задерли мені спідничку, лупцювали та примовляли: «Це тобі тра’ ЧеКа на наші голови?! Як по нас прийде, то я тебе віддам, щоб язиком не ляпала». Злякалися дуже тато, я й не зрозуміла чому…

«Ага, — занотував собі в пам’яті Ром. — Значить, Конона внук!»

— Дякую, бабусю. То більше нічого не знаєте?

Баба Маня потихеньку перехилила чарчину наливки, посмакувала губами, й очі її подобрішали:

— Може, і правда, родич. Воював з комісарами, та й десь у лісах згинув. Хто каже — герої вони були. Хто каже — бандити. Хто тепер знає… ЧеКа люди боялися. А потім — еНКаВеДе. А потім — КаГеБе. То й забули від гріха подалі… А хто не забув — тих в Сибіру тепер кісточки тліють…

Квітень 1919 р.

Одесу взяли на початку квітня. Два тижні впертих боїв на підступах до міста проти сорокатисячної армії Антанти — проти греків, французів, англійців, поляків, білогвардійців! Якось Максиму довелося двічі рубатися в бою з польськими гусарами — під Березівкою і Сербкою. Як це робили колись його предки — запорожці! Воістину, шляхи господні несповідимі. Ніколи б не повірив три роки тому — що таке буде!

Казали, що в цих боях під Григор’євим було вбито двох коней! І отаман, і його п’ятнадцятитисячне військо — були хоробрі. З гиком і свистом шалені козацькі сотні григор’євців, Рудя й Тютюнника наганяли ще більшого страху на французів і греків. Які й без того не відзначались відвагою. Саму Одесу Антанта здала майже без бою. Її війська поспішно сіли на кораблі й відчалили, залишивши повні склади зброї, амуніції та продуктів. Більшовики кипіли від злості, що все те добро потрапило в руки не їм, а отаману, але вдіяти вже нічого не мали.

Григор'єв, хоч і невисокого зросту, тропіки сутулий, мав побите віспою обличчя, але був розумний і хитрий. У війну дослужився до прапорщика, нагороджений Георгіївським хрестом за хоробрість, отримав звання штабс-капітана. Отаман вмів умовити бійців йти в атаку, його любили козаки за простоту і шаленість. Показував власний приклад, влучно стріляв, був швидкий, енергійний. Ще більше григор'євці любили отамана за щедрість — той віддавав війську більшість трофеїв. Навіть більшовики змушені заявити: отаман має військовий талан! За взяття Херсона й Одеси комісари відзначили Григор'єва орденом Червоного Прапора — майже одночасно з Махном.

Як розповідав Тютюнник, ще в сімнадцятому Григор'єв зібрав з добровольців ударний український полк. Військовий секретар УНР Симон Петлюра за це присвоїв йому звання полковника. Двічі отаману віддавали наказ створити військо в Єлисаветграді. У вісімнадцятому йому вдалося зібрати більше ста дрібних повстанських загонів, з якими й тепер він бив Антанту, тільки пір'я летіло!

Григор’єв в’їхав в Одесу на позолоченому білому автомобілі від вокзалу по Пушкінській. Парад збирали на привокзальній площі — саме там, де в січні 1918-го загони «совєтів» разом з кримінальними групами Мішки Япончика розбили війська Центральної ради. Спочатку отаман хотів заїхати в місто на білому коні — але якраз підвернулось трофейне авто. Місцеві биндюжники розказали, що ще недавно воно возило французького генерала, але машину французи в поспіху забули на Фонтані.