Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці.Шабля на комісара (2012) (hurtom.com)

Липень — листопад 1918 р.

… 30 липня опівдні в центрі Києва вибухнула потужна бомба. Бомбу кинув колишній матрос, член революційної групи есерів, уродженець Рязанської губернії Борис Донськой. Вибухом розірвало генерал-фельдмаршала Ейхгорна і його ад’ютанта…

Донського повісили. В Києві почалася паніка, німці провели масові арешти. Окупаційний режим в Україні став ще більш жорстоким. У повстаннях палали вже цілі губернії.

Всі відчули, що влада гетьмана нестабільна бо немає на те волі мільйонів! Робітники вірили комісарам, селяни підтримували повстанців. Більшовики вели проти Скоропадського агітацію, в якій називали гетьмана «царським генералом», «сатрапом», який повертає самодержавство. На жаль, селяни на місцях бачили тому приклад!

Гетьман бореться за розвиток української держави. Влітку незалежність України визнає Москва, в Києві створюються посольства майже тридцяти інших країн Європи і Азії. Скоропадський казав: «Пам’ятайте, що коли б не було мого виступу, німці завели б на Україні звичайне генерал-губернаторство в окупації». Й це також була правда.

У жовтні кабінет міністрів уряду потрапив у кризу. Одна частина міністрів виступила з програмою приєднання України до Росії, інша була за самостійність. У боротьбі за владу виступив Національний союз, підтриманий партією хліборобів, проти — партія кадетів, за яких були великі промисловці й фінансисти. Останні отримали більшість, й уряд став проводити проросійську політику, що призвело до нової кризи.

У кінці жовтня стає ясно, що німці програють війну. Скоропадський починає терміново шукати контактів з Денікіним, державами Антанти — Англією і Францією. Саме в цей час з’являється сумнівна грамота про федерацію України з Росією. Скоропадський від дав російським офіцерам керівні посади в кращих частинах армії. Але робити це масово він теж не міг, побоюючись Національного союзу. Як не міг відкрито закликати до себе всіх офіцерів, які на той час з’їхалися в Україну.

Дев’ятого листопада в Німеччині перемогла революція, і вже одинадцятого німці підписали з Антантою договір про капітуляцію. Германські війська почали збиратися з України додому.

Німці ще не покинули Україну, а повстання вже набирало силу. За десять днів повстанці захопили майже всю територію України. Всі революційно-демократичні сили згуртувалися проти гетьмана. Повстанська армія зростала з кожним днем, загальне число повстанців значно перевищувало чотириста тисяч чоловік, а дні гетьманщини наближали кінця.

21 листопада війська Директорії оточили Київ. Гайдамацька кіннота з чорними шликами нападала на німецькі загони й поїзди, захоплювала станції. Гетьманські війська переходили на бік повсталих. Німецьке командування оголосило нейтралітет.

Під Києвом ішли бої. Біля Мотовилівки повстанці розбили сердюцький полк Скоропадського й офіцерську дружину. Офіцери запекло обороняли Київ, надіючись на допомогу від Антанти, яку їм обіцяв гетьман…

14 грудня опівдні Павло Скоропадський відрікся від влади. «Я, Гетьман всієї України, на протязі семи з половиною місяців прикладав всі зусилля для того, щоб вивести край з важкого становища… Бог не дав мені сили справитись з цим завданням…» Того ж дня Скоропадський виїхав з Києва на захід у німецькому ешелоні…

У цей час війська Директорії — Січові стрільці й гайдамаки — вже вступали до Києва…

— Я розумію, що ми допомогли звалити, зрештою міцний уряд, — якось сказав Тютюнник. — Хоч він і протидіяв більшовикам… Що ми, вільні козаки, скинули Гетьмана Вільного козацтва. Що комісари вели агітацію проти уряду — й ми потрапили в одну чоту з ними. Що митрополит Василь Литовський з самого початку ішов проти повстання й назвав його потім злочином. Що Скоропадський правду сказав: ми самі привели більшовиків у свою хату.

Але сам народ повстав, бо не витерпів знущання «кадєтів»! І його в цій жертві мав хтось очолити. Для того, щоб зупинити кривду й хоч трохи зменшити море крові… Такої сили більш не знайшлось в Україні. Тому це зробили ми!

… А гетьман програв, бо його правда була щербатою…

Рід Маламури перейшов по доччиній лінії в прізвище Засуха. Прадід Лавро Засуха — найстаріший, кого пам’ятали в роду Засух, воював з турками в останню війну. Як колись писав німець Фрідріх: «Кавалерія формується з людей, що звичні до служби. В Прусії — з поляків. В Австрії — в Богемії, гусари — в Угорщині, улани — в польських провінціях. У російській армії — з українців, донських і кубанських жителів — нащадків запорізьких козаків…»