Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці.Шабля на комісара (2012) (hurtom.com)

Тепер це зовсім інше, далеке життя, овіяне щасливими споминами дому, запашної землі у квітні, відданої дружби і палкого кохання. Часи романтичних мрій і відкритих доріг молодості, часи захоплюючих книжкових пригод і новітніх історій: жовті піщані береги Африки, сліпучо-білі хатини тропіків, незвідані моря й океани, рушниці і коркові шоломи колонізаторів. Все це залишилось там, куди з гарчанням від'їжджав зараз старий автобус.

Здавалось, вороття туди вже не буде ніколи…

Після бурхливої юності настало інше розуміння життя. Ром заробив вдосталь грошей, щоб відкрити якесь своє діло, мав затишну квартиру в Одесі, нову машину. Та бізнес убиває людяність й заморожує серце — це Роман зрозумів дуже добре. Тож не тішив себе солодкими мріями, був здібним учнем, звикши робити все якнайкраще, навчився не пропускати все через серце й — шукав собі в житті іншу дорогу.

У червні, коли рівно через двадцять років з дитинства Ром приїхав в Звенигородку до старого конончуківського дому, він раптом зрозумів просту річ.

Ще до схід сонця змужнілий Роман Рудинський прокинувся на своєму звичному з дитинства старенькому ліжку, взяв рушницю й пішов у поле — так, як він це робив у степах біля Тилігулу. Не так на полювання, а щоб забрести подалі від хвилювань й набратися від землі сили — в краплях роси, передсвітанкової свіжості та тієї дивної хвилини, за мить до сходу сонця — коли поодинокі пташки вмовкають від потужного подиху сонячного вітру. Бо хто хоч раз зустрічав у степу схід сонця, той знає, що з першим промінням на землю щоранку надходить сонячний вітер — подих міріадів частинок сонячного світла…

…Давай махнемо, друг, на Тилігул!

Борис Нечерда знав, що пише!

Дивлячись на величезний диск Світила, що повільно з'являвся край неба, Ром зрозумів: ось де він — схід’ Сонця! Не там, на Далекому Сході, не на краю землі в сахалінських сопках, не в пошуках кар’єри чи грошей. І навіть не в пошуках коханої в розстріляному війною місті. А тут, поруч — за пшеничним полем, біля курганів!

Щоб зрозуміти цю просту річ, йому, Роману Рудинському, потрібно було прожити половину життя, пережити палке й трагічне кохання, роками вчитися в обридлому інституті, бити в лоб таких самих неборак на рингу, рвати жили в розвідці — й бути готовим вмерти за це в безплідних душманських горах, шість літ підряд добиратись за одинадцять тисяч кілометрів на край світу, чи стріляти в таких же, як сам, людей у місті, створеному для земного раю. Стати журналістом, «перекопати» знизу доверху хитромудро-блатну морську столицю, а потім кривавити серце в бізнесових джунглях, шукаючи тієї дороги, Сенсу, — втікаючи від самого себе. Бо істина простіша простого — ось тут, на цьому полі, на землі, від якої можна торкнутись Неба…

Ром зрозумів, що колись повернеться й напише тут книгу. Про свій рід, про свою землю, про своїх предків. Що здійснить свою мрію і буде довго тут працювати. Саме тут, де тебе підтримує й дає наснагу сама земля, кожна травинка, найменший подих весняного вітру. Це й було його вище призначення, те, для чого він народився, написати про любов до цієї землі, щедро политої кров'ю, про своїх предків: Максима Маламуру, Лавріна Засуху, Максима Рудинського. Про розстріляну пам’ять безстрашних воїнів: Семена Гризла, Юрка Тютюнника, Цвітковського, Ларіона Завгороднього. Про козацьку славу, рубану мечами, про кохання до білявої української мавки — але ж сказати це зрозуміло для всіх, бо хто ж це зробить, як не він, який пам'ятає своїх предків до п’ятого коліна, який виріс у Звенигородці — і зміг вистояти в жорсткому «русскоязичному» бізнесовому місті?

Він зможе написати тут не одну повість, адже він, Роман Рудинський, пережив стільки пригод, що їх вистачило б на чотири життя. Тож, виходить, важкий конончуківський характер недаремне ганяв його світами в пошуках ідеалу. Колись він найме кращих майстрів, відремонтує старий конончуківський дім і викупить прадідівську землю. Бо хтось же з двадцяти однокласників, що розлетілися по всьому світу, повинен піднімати й це місто. Побудує поруч з хатою Конона новий будинок, догляне стареньких батьків. У сімдесят шість років, біля конончуківського ганку він ще на спір зможе точно розрубати власноруч заколотого кабана — від носа до кінчика хвоста, й розібрати його як годиться, а потім запросити до старого дідівського подвір'я на свіжішу численну рідню. Адже якось на світанку в домі його предків, який міцно стоятиме уже сто п'ятдесят два літа, у нього, Романа Рудинського, — як то й трапляється в конончуківськім роду, — народиться двійня — хлопчик і дівчинка. І народить їх йому білява дружина, з очима, як у стрункої сарни…