Костянтин Когтянц: Облога Белза

Вони вже в чагарнику. І раптом зупинилися.

Зусібіч підвелися чорні тіні.

Семен мало не закричав, та дійшло — свої.

— А ти молодець, небоже! — гучно прогудів Кейстут. — Любарте, якщо не даси йому уділу, то це буде несправедливо...

— Дам, дам! — теж не притишуючи голосу відповів князь Волині, якого ще мить тому тут не було. — А тепер — як вони з нами, так і ми з ними!

Хтось поряд із князями протрубив у ріг — і вся місцевість ожила, неначе з-під землі виросли тисячі темних фігур і кинулися на ворожий табір, де половина воїнів була п'яна, аж ледь трималася на ногах [25] Описані події — єдиний випадок за все Кейстутове життя, коли він порушив лицарське слово, проте жоден із противників тракайського князя не дорікав йому. Вочевидь, «поїздка в Буду» була замаскованою формою арешту під час переговорів, і всі розуміли, що іншого способу порятуватися Кейстут не мав. .

Князь Семен також спробував на коня сісти, але від болю поточився й мало не впав. Слуги підхопили його й понесли на руках, а він плакав від безсилля, неможливості взяти участь у бою...

Уранці серед мертвих тіл розпізнали труп князя мазовецького.

— Я... тобі... більше скажу, — вів далі Семен Наримунтович, зупиняючись від болю мало не після кожного слова. — Я не візьму заручників.

Дрозд стрепенувся — утім, зрозумів.

Перебування заручників підкорялося численним неписаним, але всім відомим правилам. Починаючи з престижу. Якщо за князя та небожа аж трьох великих князів (Любарта, Кейстута й Ольгерда) узяти одного заручника, то це має бути не менше, аніж небіж Людовика. На що король не піде. Якщо ж брати людей нижчого рангу, то їх має бути дуже багато — інакше безчестя Семенові Наримунтовичу, і брату його можуть нагадати: «За брата твого дали лише трьох панів», і Любартові неприємно.

— Щоб тобі їх не годувати.

Та не лише в їжі річ. Із заручниками можна робити лише те, що зробили з князем. Зрозуміло, що королі князя не вбиватимуть — навіщо? Тому заручників можна тільки затримати. Не позбавляючи їх власних слуг. Цілий загін досвідчених воїнів усередині обложеної фортеці. А те, що вони роззброєні, — то пусте.

— Твоя воля, князю.

Тим паче що це розумна воля.

Хоча Дрозд, бувало, нав'язував свою волю князеві, усе не просто було шанобливо та пристойно — воєвода щиро вірив, що в таких випадках він бере гору над князем для його ж, княжого, блага.

І ніяк інакше.

Ганна намагалася не дивитися на Яроша, а той — на Ганну. Бо щоразу, коли їхні погляди стрічалися, їх неймовірно важко було розлучити. І вони розривали цей ланцюжок лише тому, що інакше він притягнув би їх одне до одного — та обох до лави. Ганна, на відміну від першої Ярошевої мачухи та і його рідної матері, не була зі старим Ярошем вінчана в церкві [26] До XVI ст. вінчання в церкві вважалося бажаним, але не обов'язковим, а остаточно в Україні неодмінність вінчання закріпилася лише у XVIII ст. . І хоч парубок, як і значна більшість людей тієї доби, уявлення про церковні приписи мав дуже слабке, однак смутно відчував, що навряд чи його хтось похвалить, якщо він відкрито стане жити з Ганною. А кинути її — проти самої цієї думки повставало все.

Тому Ярош став до праці. Війна війною, а свічки людям потрібні. Ба більше, під час облоги їх охочіше ставлять у церкві. Він розтопив у мисці шматок воску, трохи нагрів велику кулясту голову тієї ж речовини, по одному брав ґноти, притискав до м'якого боку воскової голови і крутив. Потім опускав виріб у миску рідкого воску, що кипів на вогнику, і теж повертав. Аби більш-менш акуратно вийшло.

Свічка готова. І ще одна. І ще. На славу Божу.

Несподівано зарипіли двері, і ввійшов Єлизар. Ганна зойкнула. Ярош почав хреститися й бурмотіти:

— Господи, помилуй!

— Та живий я, живий! — перехрестився й собі старий, доводячи, що він не привид. — Заходьте, хлопці.

За ним зайшло ще троє.

Єлизарові було п'ятдесят п'ять, та його обличчя неабияк контрастувало зі статурою. Подивишся на лице — можна дати всі сімдесят, глянеш на статуру — особливо ззаду — тридцять п'ять, сорок щонайбільше.

Його вузькі очі, що говорили про азійську кров (серед його предків був, щонайменше, один половець) світилися неабияким розумом. Меч, із яким він покинув хату, кудись щез, проте за поясом — бойова сокира, за спиною — булава на довгому держаку, а в руках старий тримав кушу, хоча в похід пішов із луком.

— Це жінка моя, а це син. Ярош.

Старий був одружений чотири рази (Ярошева мати була другою) і зачав чотирнадцять дітей: двох дочок видав заміж, останній син стояв тут, решта вже лежали в сирій землі.