Костянтин Когтянц - Облога Белза

От і пішов князь відвойовувати своє. Старий Єлизар на болоті сховався, а як обложив Белз воєвода Дрозд, то до нього і з'явився, за що й був обдарований званням слуги ординського [7] Слуги ординські — особливий прошарок професійних воїнів, що в мирний час супроводжували посольства до хана. . Бо тепер у Белзі знову був свій князь, і хоча йому, як удільному, посилати окремі посольства в Орду не годилося, однак могло трапитися так, що до посольства великого князя треба буде долучитися представникові князя белзького. Наприклад, нового хана вітати. А посольства в Орду без ординських слуг не буває. Хтось же має супроводжувати-охороняти.

Раптом Ганна пополотніла... Дзвони били на ґвалт.

Угадали...

— Залишишся в місті, — вимовив Ярош, коли вони оговталися.

Було б це влітку, пасинок точно послав би мачуху на болото, але тепер порятуватися там від смерті можна, лише як пробивати кригу на ділянках чистої води й ловити рибу, що припливе до ополонок на свіже повітря або на світло смолоскипа.

Тут, у місті, у них запасів було малувато, і, найпевніше, під час облоги доведеться коня з'їсти. Та й це може не допомогти.

Тож улітку Ярош послав би Ганну ховатися — рибу й сама наловить. А от пробити кригу — може забракнути сил. І на світло невідь-хто може з'явитися.

Була і ще одна причина, в якій Ярош не зізнався й сам собі, навіть під тортурами. Ганні було шістнадцять, парубкові — сімнадцять, хоча самі вони й не знали про це — у XIV столітті не було звички цікавитися роком народження. І... І Ярош якось навіть не сумнівався, що мусить Ганну залишити із собою.

Раптом їхні очі зустрілися — і те, в чому вони не зізнавалися самі собі, прорвалося, кинувши їх в обійми...

Потім Ганна плакала і сміялася, пояснюючи Ярошеві, що тепер вона не боїться нічого-нічого, нікого-нікого...

Чоловік ішов на снігоступах через білу пустелю. Свого коня він віддав молодшому товаришеві, щоби той устиг швидше. Можливо, князь уже все знає. А можливо, що не знає нічого. То хай Хома скаче удвуконь. Може, це порятує Белз. А може, і це місту не зарадить... Та про таке ліпше не думати. Коли готуються до оборони, і півдня багато чого важать.

Раптом чолов'яга зупинився і прислухався. Ніяких сумнівів: десь далеко-далеко іржали коні. Не один, не два.

Король Казимир недаремно виступив у похід у лютому, що, як відомо, на те й лютий, аби скувати все кригою. Він вів своє військо навпростець, через болота, ігноруючи небезпеку того, що навіть узимку хтось може провалитися, бо є місця, які ніколи не замерзають. Він теж розуміє, що виграш у часі — важливіший.

...Приблизно годину потому чолов'яга відчув, що його наздоганяють. Хтось із бічної охорони поляків побачив сліди й послав погоню. На щастя, от він — острів, уже поряд, — і чоловік сховався між кам'яними брилами.

Вороги наближалися. Усього троє. Чи аж троє! Чоловік зняв намотаний навколо тулуба пас, що виявився пращею, надів один кінець на середній палець правиці. Ех, як шкода вірного лука! Хоча на такому морозі він міг би і зрадити. Чоловік подався трохи вбік, поклав булаву з великим, завдовжки в півтора метра, руків'ям [8] Такі булави — китайський винахід — були поширені в багатьох кочових народів, зокрема й половців, що прийшли до причорноморських степів з теренів сучасної Монголії. Поширені вони були й в улусі Джучі, який у нас називають Золотою Ордою — хоча він ніколи так не називався. , ближче до себе поклав сулицю — короткий спис, вийняв із-за пазухи не раз випробуваний камінь і взяв його в зуби.

Трійка складалася з пана, вочевидь бідного, бо поласився на одного полоненого, та слуги комонного, і ще один слуга йшов, як і переслідуваний, на снігоступах.

Завбачивши острів, вони зупинилися, потім слуга комонний спішився, зняв із сідла кушу [9] Арбалет. , зігнувся, зачепив тятиву гаком на поясі, зарядив і пішов разом із лижником. «Погана куша», — майнула думка в переслідуваного. Добру можна було носити заряджену. Піший слуга виставив поперед себе довгий спис. Вони бачили місце, де чолов'яга спробував убити зайця, однак не поцілив, і знали, що він озброєний пращею. Проте куша била точніше.

Слуги підійшли впритул до острова, і раптом переслідуваний підскочив збоку, із-за такого каменя, де, здавалося, людина ніяк не сховається, до того ж спиною до сонця, і метнув сулицю. Пак цей перший удар, на який покладалося стільки надії, удався лише наполовину: арбалетник не встояв на ногах, і стріла його куші пішла невідомо куди. А от пробити панцира, що все-таки був у ляха під кожухом, із відстані більш як двадцять кроків не вдалося. Ворог підхопився на ноги, вихоплюючи сокиру.