Іван Білик - Меч Арея

— Забув єси в мене книгу свою, Годечане. Забереш? Вона в красній світлиці лежить.

Годой скоса позирив на господаря й відповів:

— А чи не забув єси ти, що я не тямлю по-грецькому? — Й без видимого зв'язку спитав про зовсім інше: — Можів же терплять?

Богдан зітхнув. Можів смерди таки терплять — по одному в оселищі. Терплять — і за те їм хвала. Що б мав робити князь, аби-но смерди відмовилися годувати й можів?

— То є від мого прадіда Велімира, — сказав Богдан, коли вони переходили з наріжної до красної світлиці.

— Відаю.

— Мечем віно те заплатив. А на більше руський смерд не піде. Один між на ціле село — то ще нехай...

— Кесареві — кесареве? — засміявся в темряві Годой.

— Пек його відає. Може, й кесареві, — сказав Богдан, і справді не знаючи, що то: грецька втіха чи, може, данина юдейським богам. — Пек його відає, — повторив він і дав собі слово більше про те не думати, принаймні сьогодні.

Три сини княгині Ясновиди та загиблого роденського князя Вогняна — Гано, Горват й Огнян — їхали густим сосновим лісом у повному зоружінні. Гано довершував своє двадцяте літо, брати ж його були кожен двома літами молодший один від одного. Старший прокладав дорогу крізь част і завали, вслід йому правував коня наймолодший, Огнян, а середульший, Горват, одставав на півпоприща від братів. Коли їхні коні зникали за деревами та буревалом, Горват перегукувався з ними.

Поряд із Горватом їхав верхи ще один юнак. Він був сином лужицького жупана, давно зігнаного з вітчини готами, звався Сікуром і мав стільки ж років, як і Горват. У бору було видно, крізь верховіття світило сонце, й тхнуло грибами, якимось їдким зіллям і гнилим деревом. Трава ще не встигла повитикатись, але в настояному на живиці повітрі вже витала весна.

— Гано-о-о!.. Де сте?..

Передніх не стало помітно, й Горват приклав долоні до вуст і знову гукнув:

— Гано-о!..

— Ту смо-о... — почулось у відповідь зовсім близько, й Горват підострожив коня.

— Як мислиш, Сікуре, коли сонце стане тако — приїдемо?

Сікур стенув плечима.

— Гано ліпше відає. Він ходив у тоті краї.

— Будемо, будемо, — сам себе запевнив Горват. Незабаром ліс почав рідшати, й четверо хлопців почулися вільніше. Горват із Сікуром наздогнали передніх. Гано стояв, зіп'явшись у стременах, і вдивлявсь у бік призахіднього сонця. На обрії синів інший ліс, не можна було тільки розібрати, чи то теж бір, чи діброва, чи, може, букач.

— Тамо єсть, — показав на синю смужку лісу Гано. — Доскочимо, чи ставати тут на ніч?

— Доскочимо! — впевнено відповів середульший брат Горват, його напарник Сікур байдуже мугикнув, наймолодший же, Огнян, до уваги не брався: отрок стає мунжом тільки по вісімнадцятому літі.

— Ано! — смикнув свого воронця Гано, й усі четверо побралися вскач до синьої смуги далекого лісу. Першим знову їхав Гано, по ньому на гнідій кобилиці мчав Огнян, а далі, не відстаючи, йшли парою однакових чалих коней Горват і Сікур.

Ліс то зникав за пагорбами, то знову виринав перед очима, щоразу ближче й ближче. Й коли вони доскакали під перші дерева взлісся, почало смеркатись.

— Не треба до лясу, — почав благати шістнадцятилітній Огнян. Решті хлопів теж ставало моторошно від однієї думки про нічний таємничий ліс у чужій землі, й вони охоче пристали на його благання.

— Страшишся? — зверхньо всміхнувся Гано до наймолодшого брата й помисливе махнув рукою. — Hex буде по-твому.

Вони стриножили потомлених коней і пустили пастися, тоді розіклали багаття й почали парити в'ялену лосятину. Ніч виходила з близької діброви й щохвилі дужче сповивала їх темною плащаницею. Після вечері вони напоїли коней у мілкому каламутному струмочку й, не поставивши варти, позагорталися в сірячиння й поснули. Було тихо й зоряно, поблизу спокійно форкали скакуни. Від жаріні пригаслого вогнища струмувало приємне тепло, й се заколисало виснажених важкою путтю хлопців. Тут була вже земля графа Заградського, до якої вони їхали майже тиждень, отже, тепер могли відпочити й набратися сил.

Ся пригода заполонила Гана вже давно — ще з минулої осені. Відтоді він не мав собі ні дня спокою й тільки думав про сю далеку землю. Місяця сніжня він навіть підбив одного товариша з'їздити сюди, та подорож ся виявилася невдалою — може, кумири не хотіли пустити Гана в землю графа, а може, так було вречено йому, але вже за сією самою дібровою товариша роздер ведмідь, і Гано мусив повертатися додому, бо то був поганий знак. А Гано тепер мусив зважати на все...