Іван Білик - Меч Арея

Молодий роб стояв і мовчки дивився на нього своїми великими чорними очима, не віривши в те, що бачив і що сам чув, аж се почало дратувати князя. Він раптом запитав:

— Хреста маєш?

— Кого? — не второпав Адаміс.

— Хреста, речу, за пазухою носиш?

Адаміс мовчки витяг з-під горлянки товсту сирову нитку, на якій блиснув чималий золотий хрестик.

— Пощо питаєш, княже?

— Питаю, та й годі...

Грек так і стояв, тримаючи в руці знак своєї віри, й тільки коли в сінях рипнули двері й зачулися важкі кроки кованого черев'я, він укинув хрестик за пазуху, зиркнув назад і проказав тихим голосом:

— Хай спасе тебе діва Марія, княже.

— Га? — здивовано перепитав Богдан.

Адаміс підійшов, і князь не встиг і спам'ятатися, як хлопець поцілував йому колючі поробошні — спершу один, а тоді й другий.

Богдан гидливо відступив назад, і в сю мить одчинилися двері, й до світлиці ввійшов луганський князь Годой. У нього були червоні щоки й червоний ніс, певно, від їзди на морозі, він спершу потер долоні, тоді торкнувся правицею підлоги. Кивнувши в бік Адаміса, який і досі стояв навколішки, поспитав:

— Що то є за отрок?

Богдан посміхнувся й по хвилі сказав:

— Речи тому отрокові, що чоломкати поробошні не до лиця є.

— Чого се маю рікти йому? — здивувався Годой. — Речи сам, коли спіткав єси таку нагоду.

— Він твоєї віри, — засміявся Богдан. — Погомони.

— Хто єси? — спитав Адаміса Годой. — Грек?

— Грек.

— То встань, коли-с грек. На сій землі ноги не чоломкають.

— Він — князь, — устаючи, завважив Адаміс і, помулявшись трохи, вийшов, тримаючи нову гуню під пахвою. Коли ж двері по ньому зачинилися, Годой сказав:

— Пощо так, княже Богдане? Як я приходжу в гості, ти мислиш про віру нашу?

— Грецьку, — нагадав Богдан, а тоді ще й поправився: — Юдейську.

— Пощо є так? — не звернувши уваги на ту шпильку, повторив Годой.

— Не відаю.

— То й я не відаю, але на те виходить... А чи не є то знак?

— Чи не маєш хоті, княже Годечане, за мою душу собі святого заробити?

Годой пильно подивився на Богдана, не второпавши, чи той жартує, чи каже без посміху.

— Пощо ж мовчиш?

Годой сказав:

— Ти-с Великий князь витичівський.

— Єсмь князь київський. У Витичеві сидить брат мого діда.

— Чув єси, що рече отрок той?

— Чув єсмь, — одповів Богдан. — Я-м опростив його. За опрощення можна чоломкати й поробошні.

— А ти б чоломкав?

— Я? — здивувався Богдан. — Я єсмь князь.

— Відаю, — замислено проказав Годой. — Отрок сей те саме рік.

— То й що?

— Князь є від бога, Богдане. Ти єси Великий князь і маєш те чути.

Богдан пройшовся світлицею туди й назад і знову став коло замороженого віконця.

— Був єси в греках, княже, маєш відати.

— Русини — то не греки.

Годой зневажливо засміявся:

— Дай русинам бога — й вони стануть такими самими. Й скажуть тобі: «Князь — від бога».

Київський володар підійшов до столу й линув у кухоль меду зі дзбанчика. В нього був добрий настрій, і розмова якось мовби стороною обминала його.

— Того не буде, Годою. Того не схочуть ні русини, ні сіври, ні деревляни. Й твої косаки — такоже. Якщо князь — від бога (вашого юдейського бога), то богові — боже, а кесареві — кесареве. Я-м не забув ще грецької науки, як видиш. Богові многого не треба, зате кесареві дай і димнину, й душнину, й від бортів десятину, й од рала міру пшениці...

— Дивно мені слухати тебе, княже. Речеш, як той смерд.

— Русини того не захочуть.

— Як відаєш?

— Відаю. За се старці в мого прадіда Велімира меч Юрів забрали. Ліпше ото випий меду та підемо вечеряти. Зодкуду прийшов єси?

Годой не відповів.

Богдан, сьорбаючи пінястий мед, думав про Людоту-ковальчука. Пішов би Людота отак за київським князем, коли б той правив з нього й подушне, й димне, й десяту вівцю, й десятий міх жита? Пішов би, як у ту зиму, полчитися проти степовиків?

Тоді йому згадалося, як тому сім літ він опростив і Людоту, й його молоду жону Славку, свою обільну челядницю, робу, — й насмішкувато зітхнув. Через сім літ усе повторюється, як і в тій товстезній книзі, що її колись Годой умисне забув у сьому теремі. Людота їв землю, а грек Адаміс чоломкався з князевими свинячими поробошнями.

А що дужче приницює людину: те чи се?

— Христос ваш рече: кесареві — кесареве. Якщо єси роб кесареві — то від бога й не роптай. Робом умреш, а на тім світі всі роби божі. Таки роби! І тут — і там. Русини такого бога не захочуть, Годоє.

Вони ще довго мовчали, й тільки коли свічка догоріла й почала тріщати, Богдан підвівся з-за столу й кинув гостеві: