Іван Білик - Меч Арея

— Їж, — сказав старець, коли Богдан уже жував, жував і думав про те, що від сьогодні його життя пішло зовсім іншою стегою, й зовсім іншим буде й світ, і люди, й думки його та подуми, й він сам, хоч усе ніби лишатиметься таким, як було досі, до сієї миті, коли він стояв перед вічем і в усіх на очах їв рідну землю.

Богдан болісно ковтав суху потерть, що обліпила йому ввесь рот, і зуби, й язик, і горло, ковтав, і всі, повипинавши в'язи, дивилися йому в рот, а коли врешті ковтнув і лизнув губи, пересохлі й спраглі, сухим чорним язиком, усе віче закричало, неголосно й недружно:

— Слава! Сла-сла-слав-в-ва-а!..

Й Богданові вдруге за сьогоднішній ранок продерло спину морозом.

Од сієї миті він ставав Великим князем, таким, як його дід, і його прадід. І як Рогволод.

Се, останнє, трохи зняло з Богдана врочитості, й немовби якийсь черв'ячок заворушився в його серці.

Була паки смута велія й у царі-городі Константиновому, й в Олександрії єюпетській, і в Сірії, й в інших землях грецьких. Ставленець Несторія-патріарха Дорофій проголосив у церкві анафему всім тим, хто рече на діву Марію Богородиця, і сказав:

— Речіть Христородиця!

Й сполчилися всі супротиву Несторія-патріарха — й Пульхерія, й Хрисафій, і Кирило, архієпископ олександрійський, якому скорявся ввесь Єюпет, і давав Кирило хабарі велії, називаючи їх благословенням. І прилучилися до котори тієї чернці многі, й люд простий, і місяця червня в сьомий день мусив скликати імператор Теодосій собор Третій вселенський, і Несторія віддано анафемі, хоч на боці його стояв сам імператор.

Але Несторій зібрав своїх сторонців окремо й одлучив Кирила від церкви. Тоді Кирило вирядив потайного сла до городу царського Константинополя, й повстав народ проти Несторія та свого імператора. Й найшов голод великий на Константинополь, бо не слав Єюпет хліба свого морем, і паки повстали городяни, й кидали каміння в імператора Теодосія Другого.

Й мусив імператор зламати волю свою, й заточити Несторія в Єюпет, і віддати його, й книги його, й сторонців його анафемі, й оголосити несторіанство єрессю. Й тільки Сірія не зреклася Несторія, й було гоніння велике, й утікали несторіани в Персію, й Монголію, й Китай, і сіяли там смуту супротиву царя-городу Константинового.

Явся Великий князь Рогволод по дань у готи, явся вдруге, й удали готи дань, і просили замир'я готи всхідні, й учинив ряд Великий князь із їхніми князями Ардариком, і Видимиром, і Велімиром, і Тодомиром.

У те ж літо місяця костричника знялися сірби луганські з Лугів, і повів їх жупан Сватоплук. І гнався їм услід Рогволод, і не здогнав. І заратилися лужани, й січа була велика, й знову не зміг воротити їх Рогволод.

За всі три з гаком літа нічого сутнього не змінилося в житті Богдана Гатила. Він, як і раніше, лишавсь у своєму Києвому городі; Рогволод жив і не думав про смерть, і сидів на великокняжому столі, мабуть, ще міцніше й упевненіше, ніж до того віча, раз ходив з дружиною можів на саків, двічі на готів аж у далекі землі понад холодним Полунічним морем і завше вертався з даниною й полоном. Ходив сам, неначе поряд, у Києвому городі й не було співвладця. Всі країни якось корилися йому, й хоч кожен знав, що то не Рогволодова в тім заслуга, проте великокняжі справи йшли на добре.

Й тільки Богданові було відомо, що все те до часу, що кожен князь, і кожен велій, та навіть малий болярин стереже свого проса й за першої ж нагоди покаже Витичеву спину. Й добре, коли тільки спину, а не меч і сулицю. До городу Києвого з'їздилися гості-гречники з усіх країн і сходилися всі чутки. Частина лужан, яких кілька років тому прилучив і засмирив Богдан, подалися за Вислу й ще далі, до великої річки Райни, що несе каламутні хвилі в Полунічне море.

Казали, ніби готи прийняли їх і приголубили й коли то справді так, належало стерегтися готів: плем'я хитре, злопам'ятне й здатне на будь-який підступ.

Але Рогволода те найменш непокоїло, й Богдан, один тільки раз повідомивши старого про свої побоювання, більше не втручався, бо Великий князь мовив тоді:

— Доки-м на столі, паси свої свині в своєму городі.

Так переказував Борислав, якого Богдан ганяв тоді до стольного Витичева.

Тепер Богдан майже ніколи не сидів удома — ходив на влови чи сам, з малою дружиною, чи з Бориславом та Вишатою, ходив у близькі й далекі землі й затримувався в лісах по кілька тижнів. Він полював на великого звіра, на якого можна було йти з ножем або сулицею, й оскільки такий звір попід Києвим городом не ходив, доводилося йти за ним у відлеглі краї.