Іван Білик - Меч Арея

В перший день передостаннього місяця року Богдан вирушив на лося в діброви аж під Чорнобилем, тоді було ще тепло, бабине літо затрималось, а вертався, коли землю скували раптові морози й упав глибокий сніг: був останній день листопада.

Вертався Богдан додому лівим берегом і був незвикле сам: одного можа вдарив лось, інший занедужав на різачку, а третій лишився в селі за Десною доглядати їх. На високій горі вже видніли засіки городу Києвого й стрімкий чорний дах княжого терема. Й десь коло болярської вітчини Дарниці він замислився: як же перебратись на той бік? Річку скувало раннім льодом, та чи витримає лід коня з комонником?

Сірий яблукатий жеребець був обвішаний ловецьким добром: і з лівого, й з правого боку Богдан припасував до сідла шість сирих і важезних лосячих шкур — здобуток місячного блукання. Що робити?

Переправи вже не було, плоти й човни давно мерзли на тому березі Дніпра. Морозяний вітер протинав до кісток, ноги в не дуже сухих поробошнях коцюбли, й Богдан потяг коня за правий повід. Сірий потрюхикав униз до берега, та на самому березі став. Комонник підострожив його. Жеребець нахилився, понюхав чисту від снігу смужку криги й дуже несміливо копнув її копитом. Лід витримав, і комонник смикнув повід.

У цьому місці Дніпро загинав своє річище навколо Трухань-коси, щоб навпроти Берестового лісу, з'єднавшись із повноводою Почайною, пливти вже попід самими кручами високого правого берега. Богдан увесь час посмикував за повіддя, бо кінь, позбивавши підкови в лісах, ступав надто несміливо.

— Пішов! Пішов! — заохотив князь, й усе було добре, та десь на кидок сулиці від берега кінь раптом став і позадкував. Щось могло настрахати його — але що? Богдан подивився назад, і, крім верболозу та далеких стріх Дарниці, нічого не побачив.

— Ти пощо? — сказав він коневі й знову підохотив його вперед, але жеребець стояв і сторожко нюшив чисто виметену кригу під ногами.

— Пішов! — притис Богдан його шипами острогів. Кінь тоскно заіржав, тоді став дибки й затанцював на слизькому. В сей час почувся лункий тріск, а далі ще й ще, лід увігнувся, не проломивсь, а таки поволі ввігнувся, й князь одчув, як осідає разом із конем. І тільки встиг вивільнити зі стремен одну ногу, як лід провалився, й він із конем пішов під воду.

Блискавка майнула в голові, що мусить вивільнити зі стремені другу ногу, бо інакше кінець. Та стремено зіслизло йому на гомілку, мало не до самого коліна, й застряло в товстих сукняних навоях. Борсаючись у крижаній воді разом із конем і задихаючись, Богдан силкувавсь випручати ногу. Думка працювала чітко й точно. Він уп'явся коневі в бік обома ногами й, перекидаючись разом із ним, нап'яв стремено руками. Размокла сириця витяглася й слизла. Він уп'явсь іще раз — і таки перервав її й з останніх сил виборсався на поверхню. З хвилину чи менше тільки дихав і не міг надихатися, тоді почав гребти. Коли б у сю мить він міг думати, то страшенно здивувався б, як се вода й досі не затягла його під кригу, але тут, певно, причиною був кінь, який кришив її й головою, й ногами, й тепер Богдан, голосно сапаючи, гріб руками за конем, бо й кінь, звільнившись од вершника, теж виринув. Кінь вирячував налиті кров'ю очі, й Богдан знав, що то сірому смерть прийшла, та не міг зарадити ні йому, ні собі.

Його збило вламком льоду й мало не понесло, коли б не вхопивсь рукою за край цілої криги. Вода несла, пальці коцюбли від холоду й сприсали, й Богдан ухопився за гострий край і другою рукою. Се рятувало якось його, та чи надовго? Він не міг тепер гребти. Кінь теж, допливши до краю проламини, сперся на рубець крижини головою, й рудувато-чорна вода поступово тягла його під кригу. Ще мить або дві — й усе, бо кінська голова розпачливо пнулась угору, круп же майже повністю затягло. Богдан одвернувся, щоб не бачити смерті свого улюбленого товарища, й сю мить Богданові хлюпнуло холодною водою просто в обличчя.

— Держися!..

Ще не розуміючи нічого, Богдан цапнув рукою по воді й ухопився за тверде, мов дерев'яне, змійовисько линви й почав тягти його до себе однією рукою, коли ж натяг, загріб у той бік, звідки вилася линва.

— Держись!.. Не греби — держись!..

На кризі між берегом і провалиною стояла простоволоса людина в гуні й тягла цупку линву на себе. Богдан доплив до коня, кинув йому зашморг на задерту голову, що вже по самі вуха була в воді.

Мотуз нап'явсь, але той, на льоду, не міг тягти обох разом: і людину, й коня. Він крикнув:

— Берися сам!