Іван Білик - Меч Арея

Та коли по сході сонця віче зібралось на городському току, по той бік засіки над кручею, Рогволод не здобувся на силі піти туди. Якби віче було хоч коло його .терема, він таки здолав би себе й вийшов, але старці обрали своїм місцем тік — щоб кожен почувавсь однаково рівним з усіма.

Рогволод лежав на критій кожушком лаві доти, поки по нього прислали вдруге.

— Мусиш іти, княже, бо віче порішить усе без тебе, — сказав один з двох нарочитих од віча старців.

І Рогволод поплентав їм услід, нещасний і геть зневолений. Та чи його приречений вигляд уплинув на старців і можів, чи вічем в останню мить покерували якісь інші почуття й настрої, бо таке часом буває, коли докупи зійдеться надто багато люду, але меча в Рогволода не забрали. Тільки про сина Рогволодового віче мовби забуло, неначе княжича Єутихія й на світі не існувало. Зате того ж дня ,з городу стольного вирушило до городу Києвого двоє комонників.

Один з них напередодні вже долав сю саму путь туди й узворіт: витичівський велій болярин Ждан. А товаришем йому виділили міцного й високого дідугана з довгими сивими вусами й ще довшою, такою ж сивою косою чуприни, що визміювалася з-під поруділого на сонці смушевого клобука. Очі дідугана дивилися пильно з-під кущу і ватих чорних брів, а рука міцно тримала повід.

Се був сотенний готаман лугарів-косаків, якого всі звали Шумилом. Гуцаючись на доброму жеребці, він ані на хвилину не замовкав — або ж говорив до Ждана чи й до свого коня, або ж мугикав під ніс лише йому відомої пісні:

Те гупання не мало кінця, й Ждан сміявся — його теж брало на пісню, бо сталося так, як він хотів, і він би, може, теж заспівав, та соромився незнайомого косака, трохи соромився, незважаючи на веселу вдачу свого супутця. Прибули до городу Києвого перед заходом сонця. Ворота стояли відчинені, та двоє кремезних можів спинили їх, махнувши сулицями перед кінські морди:

— Хто єсте?

— Велій болярин витичівський і сотецький з Лугу, — відповів за обох Ждан.

— До кого їдете? До київського князя?

— Бери вище! — втрутивсь у розмову косак. — До Великого князя.

— Великий князь у Витичеві сидить, — нагадав старому один з можів.

— А так є, так, — погодився Шумило. — Той у Витичеві, а сей ще тут.

Він умисне підкреслив останні слова, й можі з сулицями розступилися. В Києвому городі теж чули про віче й теж посилали туди своїх нарочитців, але що там говорили й про що домовились — тут було невідомо.

Коли Ждан із Шумилом, пов'язавши коней біля хорому, ввійшли до світлиці, куди провів їх домажирич, Богдан з першого погляду мовив:

— Шумиле... ти єси?

— Я єсмь, Великий княже.

Й уклонився Богданові рукою до землі. Ждан зробив те саме, й Богдан стояв і дивився на них, тоді схаменувсь і собі опустив праву руку.

— Будьте в моєму домі.

Так велів звичай, і Ждан відповів:

— Спаси Біг.

Шумило дивився на Богдана й з одного, й з іншого боку, навіть головою крутив то сюди, то туди, й Богдан би такого не зміг стерпіти й розсміявся б, але сього дні стояв урочитий і схвильований і намагавсь приховати ту схвильованість докупи зведеними брівми.

— Не признаю, — сказав нарешті Шумило. — Не признаю. Тоді-с був такий отрокуватий, о довгім волоссі, пикатенький, а...

— Я-м признав тебе відразу, — мовив Богдан і не відав, що далі робити: чи стати, чи підійти й ухопити сього сивокосого старого лугаря в обійми. Й доки вагався, Шумило сам підійшов:

— А нумо ж!

І вони обнялися. Косак був міцний, наче дубовий пнисько. Він сказав:

— І не питаєш, чого ради смо прийшли?

— І не питаю, — відповів Богдан й одвернувся, мовби на тому балачка й мала кінчитись. У хаті запала тиша, Ждан із Шумилом не наважувались порушити її й собі повідверталися до вікон, але нарешті велій болярин, і голови не повертаючи, сказав:

— Тоді сідлай коня.

Київський князь переступив з ноги на ногу й відповів:

— По перших півнях.

— Що ради — по перших? — здивувався Ждан.

— Так...

— А так — то й так, — сказав Шумило. — Сіно скосив єси, княже?

Богдан усміхнувся:

— За оборою стоги мої стоять.

— То збудиш, коли надумаєшся. Присли нам по шмату хліба та по різеню сала. — Й кинув Жданові: — Годишся, болярине?

— Годжусь.

Вони вийшли з хати надвір і подалися за обору. Коней уже завели до стайні. Богдан же сів коло відчиненого віконечка й сидів так, аж доки над городом пролунали задерикуваті голоси київських півнів. Тоді пішов до стайні й заходився сам сідлати й свого, й Жданового та Шумилового коней.