Іван Білик - Меч Арея

— Випинайся, випинайся, княже, нагору, бо й я лютитися вмію.

Князь удруге встромив меча в піхва й сього разу вже й справді-таки виліз, навіть важку драбину сам по собі витяг і грюкнув лядищем — аж курява встала. Ждана в підкліті вже не було, й він лякливо побрався геть.

Ніч виспав погано, ввижалися різні чорти та примари. Кілька разів уставав і засвічував од кресала товсту лойову свічу, та ледве засинав, і свіча гасла, на неї дмухав домовик, або лихий, аби ще якесь хатнє чи й нехатнє чортовиння. Й щойно заблаговістилося на світ, князь накинув собі на зсохлі рамена вилиняле корзно, спустивсь у підкліті й відчинив ляду порубу.

— Вилазь І

— А то що ж ради? — глузував з нього скоморох, бо князь і сього разу прийшов сам, і боятися не було кого. — Мені й тутки добре. Тепло, й комарі не кусаються. Й сміхати нікого не треба: лежи собі, Харю, й рипи в потемках.

— Вилазь, речу.

— Не волію.

— Пощо?

— Не втямлю дострибнути, — сказав Харя Мурин і глузливо зареготав.

Князь тільки тепер уторопав, що забув подати вниз драбину, й заходився спускати її в темний спарений поруб.

Скоморох нарешті піддався вмовлянням і виліз у підкліть.

— Ото слухай, що тобі молодші речуть, — зневажливо кинув він старому князеві.

Рогволод стусонув його межи плечі, аж Харя з несподіванки мало не дав сторчака, й з порога зареготав:

— Ще й б'ється!

Кілька день Рогволод не знав, ні що робити, ні як повестися. Він уникав Ждана, не хотів бачити й улюбленого скомороха, тоді послав по великого болярина сина Єутихія, й беззубий княжич повернувся ні з чим.

— Рече, нездужаю.

— І що він чинить?

— Сидить

— Нездужає... — промовив Рогволод. — Усі тепер нездужають, усі... Й ти нездужаєш на коня всісти. Баба.

— Христос рече: будьте смиренні, — завважив гладкий княжич.

— Глупавий єси й ти, й твій Христос.

— Пощо глупавий, отче! Він є бог.

— Усякі боги бувають.

Син тільки шморгнув носом і нічого не відповів, бо, може, й справді всякі боги бувають.

Рогволод відмахнувсь од сина, мов од надокучливої мухи, й Єутихій пішов з красної світлиці. Великий же князь посидів ще з годину й теж вийшов. Княжий двір був порожній, усі роби й челядники подалися на тік, за стіни городу, веректи жито й пшеницю, й лунке гупання ціпів долинало аж сюди. Князь подибуляв до воріт свого двору, а звідти за городські ворота на тік. Гупання дедалі дужчало й дужчало. Токів було кілька: княжий, болярський і городський, на якому верекли своє збіжжя витичівські можі, котрі мешкали не по селах, а тут, і всякий стольний народ — кожум'яки, горнчарі, боднарі та інші ремісники. Князь подався до свого току, біля самої засіки над кручею. В одному кінці пара сивих круторогих волів тягла кам'яний вал по крузі, встеленому товстим шаром порозв'язуваного сніп'я, молоденька ж роба погейкувала на волів, махаючи жердиною. В трьох інших місцях дев'ятеро робів і челядників верекли пшеницю в три ціпи, — гуп-гуп-гуп! — і в усі боки стріляло колюче велике зерня. Ще душ із двадцять подавали снопи з височенної скирти, відгрібали зверечену солому, складали на воза й везли до княжого двору, інші ж віяли над кручею, бо з-од Дніпра тягло гарним вітерцем. Два челядники в'язали обережно повимолочувані снопи в кулі — для околоту стріх. Півскирти було вже зверечено, й роби та челядники під наглядом тивуна працювали не розгинаючись.

Великий князь пішов у той бік, де провіяне зерно зсипали в рядняні міхи та мішки. Колись він найдужче любив сі дні, любив дивитися на свої скирти й на своє збіжжя, тепер за старою звичкою теж усилив руку до ще не засупоненого смугастого міха й пересипав жменю ясного важкого зерна. Того колишнього відчуття втіхи вже не було, й Рогволод поплентався до тивуна, що наглядав за перемірюванням навереченого жита, й пшениці, й проса та вівса.

— Піди до Ждана.

— Мені? А тут?

— Хай стане инчий. Речи, Рогволод зве. Й сів у холодку під засікою гостроколу, тивун же, передавши свої обов'язки іншому, потрюхикав до городу. Князь і сього разу не сподівався на Ждана, та велій болярин прийшов, хоч і нешвидко, але таки прийшов.

Певно, образа вже вивітрилася з його серця й сивої голови, й він торкнувсь рукою споришу коло свого поробошня з гострим, задертим догори снурованим носаком. Князеві теж личило підвестися й відповісти на привітання, але він сидів і мовчав, дивлячись у той бік, де молоденька дівчина-роба гейкала на круторогих волів.

— Пощо кликав єси?