Іван Білик - Меч Арея

— Куди ж то супроти ночі?

— Хто єси? — злякано буркнув князь.

— Гліб, між Гліб тутушній годований.

— Що волієш? — похмуро спитав Ждан.

— А нічого. Речу: куди ж отако супроти ночі?

— Яке твоє діло?

— Їдьте до теремця мого. Й ти, болярине, впізнав єсмь і тебе.

Коні йшли, й між Гліб, тримаючи рукою за обротьку, теж ступав, замітаючи куряву з дороги довгими полами свити. Рогволод зоглянувся по боках — і справді, куди ж проти ночі?

— Позостанься, княже Рогволоде, й ти, болярине Ждане, бо як зазнає Гатило, що-м опустив вас у ніч голодних і холодних, то присле й...

Почувши ймено ненависного онука, навіть не власного, а братнього, Рогволод знестями гаркнув:

— Гати-и-ло?!

Тоді здибив огиря й уп'явсь острогами в живіт. Кінь од болю й несподіванки стрибнув уперед і мало не підім'яв ошелешеного можа Гліба. Болярин Ждан і собі погнав услід за Великим князем.

А з кувачниці все те бачили Стоян із Людотою й усе чули, бо Рогволода взяли біси вже перед самими ворітьми Городища, де тулилася під низькою солом'яною стріхою прокопчена й просмерджена гореним залізом сільська кувачниця.

— Гей, Глібе! — звернувся Стоян до княжого дружинника. — Що се він ради?

— Не відаю! — спересердя відмахнувся між.

— Приходив тобі в гості?

— Відунові, — ще сердитіше буркнув Гліб.

— Віду-но-ові?

Коваль стояв і дивився в досі розчинені ворота, де щойно зникли два комонники. Людота підійшов і став поряд.

— Відунові?

— Таж чув єси, — одказав Стоян, а Людоті раптом спало на думку таке, що боявся й вимовити вголос.

Вони ще якийсь час кували і витягали молотом товсте лезо довгого й важкого меча, й Людота нарешті не втерпів:

— А що, коли дідо Сміл відає про...

— Про кого?

Людота зітхнув, і Стоян теж зітхнув, здогадавшись.

— Що ж ради мав би гуцати Великий князь аж сюди?!

— Що ради! — заперечив Стоян. — Ворожити. Або ж по зілля якесь приїхав.

— По зілля міг би прислати й нарочитого.

— А так...

— А ворожити?.. О що б то? — Раптом його мов осінило: — Чи не по наворот-зілля? Вуйку! Чули сте?

— Таж не глухий.

— То й що стоїте!

Коваль подивився на нього й почав скидати свою дублену скоряну передницю, жовту згори й гніду зісподу.

Тим часом Рогволод гнав коня, не даючи йому спочину, гнав битим Соляним шляхом повз Київ-город, гнав, мов у нього вселилися чорти й біси з усіх дібров і ярів. Удосвіта був-таки вдома, та ледве здобувся на силі злізти додолу; його вже роби внесли в хором і поклали на м'якому ведмедні. Почалася тіпаниця, він цілісінький день прокалатавсь у постелі, нікого не бачачи й не впізнаючи, й се тривало до вечора, й наступного дня, й ще одну ніч, і ледве третього ранку князь прийшов до пам'яті й упізнав Харю Мурина, який чатував коло ліжка.

— Що тут дієш? — ледве витяг із себе Рогволод.

— Стережу.

— Що стережеш?

— Душу твою, Великий княже.

— Хай тебе чорти стережуть, — якось байдуже висварив його Рогволод, а Харя Мурин відповів:

— Яз чортами маюся, не мисли за мене, княже. Рогволод почав пригадувати все, що з ним трапилося, й не пригадав, і спитав Харю:

— Де є Ждан?

— Певно, вдома.

— Вдома?

— Угу. А кінь твій ноги відкидав.

— Кінь?

— Кінь.

— Пощо так?

— Хіба-с забув?

Рогволод аж тепер згадав усе, геть усе, й спробував підвестись, та навіть руки поворухнути не міг.

— А Ждан, речеш, удома?

— Мабути...

В князевих очах було стільки суму й стільки безпорадної немочі, що Харі Муринові стало шкода його. Він сказав:

— Пощо нуртуєшся так? Наречи його в себе місто й жий собі красно, доки душа дихає в роті.

— Кого — його? — болісно зморщившись, перепитав Рогволод.

— Сам відаєш, княже, — тихо відповів скоморох.

Рогволод крикнув:

— Послух єси Гатилів!.. Послух!..

Від напруження й схвильованості Рогволод закашлявсь, Харя ледве відбив його душу, щосили гатячи кулаком у спину, й, коли впокоївся й ліг на ведмедно, вбігло двоє можів о мечах.

— Візьміте його... — вказав їм князь на скомороха. — В поруб... У поруб сього послуха!..

Ввійшов і Ждан і почав боронити Харю перед князем, але старий лишався невблаганний:

— У поруб…

Скоморох тільки дивився на князя. Все співчуття, що заполонило було його допіру, тепер геть випарувалося, й він посміхом кривив вуста на один бік і ні відбивавсь од можів, ні намагався просити о милість.

— Не діяв би-с такого, — сказав Ждан, коли можі відвели Харю до порубу. — Не діяв би-с.

У голосі його бриніла похмура неприязнь, і Рогволод одчув се.