Іван Білик - Меч Арея

— Держ коні! — сказав своєму супутникові Рогволод, і той буркнув:

— Іди, княже, не поймуть їх вовки…

То був витичівський велій болярин Ждан. Старий відун зустрів Рогволода в порозі, високий, на диво ставний і ввесь білий: і волоссям, і довгою бородою, й плоскінною сорочкою, навіть ізбляклі дідові очі здалися князеві білими.

— Хто єси й пощо?

Рогволод вагався, що відповісти, його раптом охопив острах, але дідо вже завважив його, й треба було відгукнутись, та й за спиною в Рогволода лишився Ждан, якого ледве вмовив на сю небезпечну подорож.

Великий князь насилу вичавив:

— Болярин єсмь... болярин.

— Що волієш од мене, болярине?

Рогволода відунові слова заспокоїли.

— Життє прикинь моє, діду Сміле. Прикинь і видь у ньому все, й речи мені, кого маю страхатися й чого стерегтись!.. Хто ворог є мій кревний, і хто...

Рогволод, вимовивши все те, завчене й затверджене, несподівано загнувся.

— Речи, речи, пощо замовк єси, болярине, чи хто єси?

В дідовій хижі щось ворухнулося й зашаруділо, й сей шерех і дідів натяк ще дужче спантеличили Рогволода, й він утратив самовладання:

— Коли довідався-с, що не єсмь болярин, то речи й инче, діду Сміле!

— Хто єси — до того діла не маю, отроче, — сказав Сміл. — І видіти всього не можу, бо-м незорий. Усе видить тільки Бог-Соварог.

Все дратувало князя, надто ж оте слово, вимовлене нібито й звично, бо всі проти півторастарічного діда й справді отроки. Рогволод крикнув:

— Хто є недруг мій кревний?

Старець нахилився вперед і майже в вічі князеві захихикав, одверто й зневажливо, кивнувши бородою:

— Зозирнися, княже, й сам увидиш його.

Рогволод нажахано заозирався, та наокруж стояла вже ніч, і поряд нікого не було, тільки далеко біля стобору гупали потомлені коні, відбиваючись од комарів. Хотілося щось крикнути старому відунові, й тут свідомості його сягнуло те слово, яке був пропустив повз вуха:

— Речеш мене князем? Як відаєш про те?

Старий знову засміявся тим сипучим регітцем, що так образив Рогволода допіру, та князь більше не звертав на се уваги.

— Зорий єси, зоріший за мене, лише дуриш усіх. То вже речи, об що-м просив тебе.

Сміл перестав хихикати й одступив:

— Зайдь, княже, до господи.

Рогволод подивився в темряву хижі..

— Засвіти перш горіло...

— Страхаєшся. Вже-м рік тобі, кого ймеш страхатися.

Він роздмухав жар у припічку й засвітив маленьке череп'яне горільце. Рогволод заспокоївся — в помешканні не було нікого.

Невелика піч виходила жовтим пошпарованим комином крізь кулі стріхи, за піччю стояв на козликах піл, укритий рядниною, біля полу довга лава й маленький столик о трьох ногах — та й більш нічого. Тільки з бантин висли китиці й снопики сухого зілля всіх на світі барв, та на виступах стін — великі, маленькі й ще менші горни, горонці й горнята.

— Сідь, княже.

Рогволод недовірливо примостився на краєчку лавиці, Сміл же промовив:

— Відаю, хто єси й пощо-с прийшов.

— І що повідаєш мені?

В чужій хижі Рогволод почувався непевно, й голос його став тихий і хрипкий.

— Коли яблуня старіє, смерд садовить у лунку їй молоде черенце.

— Який смерд? — не зрозумів його казання Рогволод.

— Який? Добрий смерд.

Князь нарешті збагнув притчу й сумно запитав:

— А стару яблуню... під корінь?

— Пощо? В старого дерева немногі листи. Вони молодому черенцеві сонця не заступлять.

— А тоді? — гість раптом перехилився до діда й почав благати: — Поворожи! Кинь на камені! Камінь не золже. Дідо суворо й поважно відповів:

— Уже-м кидав.

— Коли?

— Тому літ вісімнадцять.

— Пощо... вісімнадесять? — неприємний холодок пойняв Великого князя. — Пощо вісімнадесять?..

— Тому вісімнадесять літ перебрав єси меч од брата свого Данка.

Рогволод відсунувся й безнадійним голосом сказав:

— То не поворожиш?

— Буде те саме, Рогволоде.

Князь зітхнув і видався собі таким слабим, і старим, і нікчемним, що йому аж очі защеміли від жалю.

— Й імено моє знаєш...

— Зразу-м упізнав тебе.

— І не кинеш?

— Пойми віру й так.

Рогволод важко підвівся, постояв трохи й вийшов, і вже вслід собі почув Смілові речіння:

— Не застуй!

— Га?

— Не застуй, речу.

— Кому? — вже й забув Рогволод.

— Черенцеві.

Се мов підстьобнуло князя, й він заквапився до конов'язу, де чекав на нього Ждан. Болярин допоміг сісти на коня — підставив дужу руку під кощаве й нетримке старече коліно, й вони тихим кроком подалися вуличкою до сільських воріт. Але не встигли від'їхати й на двадцять кроків од Смілової хижі, як назустріч їм виринула з темряви довгопола мара. Князів кінь схарапудився, та мара схопила його за гвуздечку й промовила: