Іван Білик - Меч Арея

Ждан був у білій полотняній сорочці й таких самих ногавицях, підперезаних широким чорним опоясом, неприкрите волосся стояло сивою стріхою докруж голови.

— Піди до... нього.

Велій болярин знав, про кого мовить князь, і не перепитував.

— Що ради?

Князь швидко зирнув на Ждана й так само квапно відвів погляд на свої воли.

— Хай прийде.

— Пощо?

— Так...

— Посли нарочитого.

Рогволод уперше подививсь боляринові в обличчя пильне й ніби аж ніяково.

— Не прийде з нарочитим.

— А не прийде, — погодився Ждан.

— Піди ти, болярине.

В голосі старого князя бриніло благання, якого Ждан уже давно не чув.

— Не маю хоті.

— Пощо?

— Бо й сам не відаєш, що маєш ректи Гатилові. Великий князь важко зітхнув. То була суща правда, він таки не знав, що скаже братовому онукові, коли той прийде до городу стольного.

— Сідь, — мовив князь. — У ногах правди не є. Велій болярин урешті сів, але був і далі невблаганний, і Рогволод більше не вмовляв його йти слом. Поряд, на сусідньому току, вереклося Жданове збіжжя, й вони просиділи під засікою в холодку до самого вечора, не промовивши й слова, хоч болярин був певен, що думають про те саме.

А вранці наступного дня Ждан прийшов до княжого терема взутий у черев'я з острогами, в безрукавій ягнячій гуньці й довгому доріжному корзні.

— Що ректи йому?

— Підеш?

— Що йому ректи маю?

— Хай приїде в двір мій.

Ждан хотів був іти, тоді роздумав і сказав:

— Позаутра старці кличуть на віче.

— Віче? Я-м не чув...

— Кажу, аби-с відав.

І пішов. Коло ґанку вже стояв осідланий кінь. Ждан вихопився на коня, мов молодий можик, і зострожив од самого терема. Разом із ним до городу Києвого поїхав і між Стоїмен.

Повернувся Ждан до Витичева ледве на третій день, стомлений і ввесь у куряві. Коли зліз із коня й витрусив корзно, сипнула хмара пороху. Великий князь дивився на те мовчазне обтрушування й розумів, що болярин повернувся ні з чим.

— Пощо-с такий укурений?

Ждан сердито блимнув на князя — князь хитрує й страхається, тому зумисне обминає запитувати про сутнє. Він хотів сказати йому щось різке, аби зігнати на чім-небудь оскому, натомість мовив про те-таки глупаве корзно:

— За вітром їхали смо. Вся курява в вічі лізе.

— 3-од самого Кий-городу вітер сюди дме?

Ждан віддав коня можеві Стоїменові й підступив до Великого князя впритул:

— Не приїде.

— Не приїде? Я-м так і знав, — обізвався князь і раптом зірвався на крикливці: — То й нехай! То й нехай! Не вельми смо плакали! Вірно, Ждане? — Його навіть порадував такий оберт справи. Хвала Богові й Дажбогові, що напоумили того невігласа не їхати — так ще й ліпше.

Та Ждан сказав:

— Київський князь кличе тебе в гості.

— Ме-не-е? Пощо? Мені й тут добре ведеться. — Він чисто по-старечому захихикав і закашлявся. — Й що-с рік йому ти?

— Княже, — сказав Ждан. — Узаутра буде віче.

Рогволод перестав хихикати. За те віче він уже багато думав і передумав — сподіватися чогось доброго не належить. Й ось болярин знову нагадував про віче.

— Взаутра по сонці. Рікли суть старці, аби-с нікуди не сходив.

Тепер Великий князь не мав уже ні найменшого сумніву, що старці намислили забирати в нього меч. Ноги Рогволодові підламувались од хвилювання, ліва рука мимовільно лапала за яблуко меча, витерте й вилискане довгими літами. Князь не відповів на стриманий уклін Ждана, просто не помітив, а мусив бо помітити, бо коли ж, як не взавтра, має востаннє спертися на кремезне плече свого великого болярина. Старці намислили проти нього зле, й він не бачив ніякого виходу. Що ж робити й яким кумирам чинити требу?

Він знову лапнув яблуко меча. Слабка стала рука — й се головне. Великий князь, повагавшись, озирнувся, тоді витяг лезо з піхов, і замахнувсь, і щосили рубонув по стовбурі яблуні. Й сумно посміхнувсь. Меч увійшов у деревину на палець, не більше, а колись же одним махом геть ізрубав би й не таке дерево. Колись, і в сьому теж було головне...

Рогволодові спала на думку дідова Смілова притча про стару яблуню та молоде черенце — й його аж дрижаки побили. На мить уявилося, що ся яблуня й є він. Великий князь витичівський... Виходить, сам же й замахнувся на себе? Притча повернулась проти нього ж таки, й Бог Соварог, і Дана, певно, теж проти, а невблаганний Марко десь уже відміряв ту стегу, що нею йде Рогволод, відміряв двома пакільчиками й тепер чекає, коли й сей путник дійде своєї міти.,

— Оружжя не лже, — сам до себе мовив князь і вирішив узавтра не чинити опору.