Іван Білик - Меч Арея

Півтора літа тому Гано зазнав неабиякого вдару. Він разом із лужицькими пересельцями спробував ще раз посісти давно засиджені руські городи, але Великий князь витичівський Рогволод завдав лужанам поразки. Лужани вже зарікалися не чіпати ні землі Руські, ні Сіврські, ні Деревські, та переступили клятву, й се впало їм же на голови. Недобиті валки лужичів довго блукали між Вислою й Одрою, хтось осідав у ляхах, дехто пішов з покорою до того ж таки Рогволода, а найбільша частина, боячись мести, подалася під руку готів.

Серед сих останніх був і Гано зі своїми молодшими братами. Візіготський конунг Теодорік дав лужанам-утікачам смужку землі, й за те вони мусили стерегти його границю.

Велося лужанам на тій землі не дуже добре, готські графи їх утискали, примучували до своєї віри й збирали всілякі побори: й для себе, й для конунга, й для святої церкви, хоч лужани й далі вірили не юдейським кумирам готів, а своїм власним. Вони повставали проти графів, тоді графи вбивали їхніх жупанів і самі перебирали владу над лужанами.

Так велося, й ніхто з пересельців не бачив виходу — куди податись. Дехто починав говорити, що, мовляв, було б ще тоді, в давні роки, не піддаватися готській навалі й боронити вітчинну землю, та то були порожні балачки, бо минуло багато часу, готські графи, й маркграфи, й герцоги вже міцно сиділи на завойованих землях, і вибити їх такими нужденними силами не можна було.

Саме тоді й почув Гано про графа Заградського та його доньку Брунгільду. Заїжджі гості розповідали, що в графа інших дітей нема й він буцімто пообіцяв разом із рукою доньки віддати майбутньому зятеві й свою волость.

Але свавільна Брунгільда висунула батькові й свою умову: вона погодиться стати жоною того графа, який переможе її в поєдинку на коп'ях; і чи то вона була така дужа й управна, чи молоді графи виявлялися надто слабкими й недосвідченими, проте Брунгільда, як розповідали, й досі лишалася дівкою, хоч їй минало вже двадцяте літо.

Перша спроба Ганова закінчилась невдало. Він повернувся додому сам, без товариша, та цілу зиму вправлявсь у поєдинках копієм й тепер їхав схрестити оружжя з таємничою Брунгільдою.

Вона навіть снилася йому останнім часом, і сон повторювався вже третю ніч. Гано безліч разів сходивсь у герці з Брунгільдою, й щоразу вона втікала, маючи на вітрі довгими русявими косами.

Спершу Гана непокоїв сей сон, але він розповів його іншим, і Горват, подумавши, сказав:

— Утікає — значить, боїться тебе. То єсть добра полічба.

Й Гано врешті переконався, що знак і справді гарний. Поснідавши й осідлавши коні, хлопці рушили дібровою навпростець і незабаром надибали вкочену дорогу. Вона вела саме в той бік, куди вказував і Гано, й молоді комонники підострожили.

— Ан-но!.. Ано!..

За якусь годину діброва кінчилася, й перед очима розляглась похвильована горбами долина. За вузенькою річечкою чорнів чималий двір, а може, невелике селище. Оточене було високим гостроколом із міцними ворітьми, за гостроколом виднілося кілька довгих будівель, критих соломою й дранню.

— Се й єсть? — трохи розчаровано спитав у найстаршого брата Огнян, і Гано вагливо проказав:

— Мабути, се... Инчих тут городів не виджу. Мабути, тото й єсть Заград їхній.

Він уколов свого воронька острогами й погнав униз, до незнайомого чорного селища, й решта сипонула вслід йому. Стали тільки коло замкнених воріт. Гано приступив ближче й грюкнув у дубові колоди ратищем сулиці. Ніхто не обзивався. Він загрюкав ще дужче — й знову ніякого згуку. Тоді під'їхали всі четверо й почали гамселити в ворота сулицями. Нарешті над заборолом гостроколу з'явилася кучмата руда голова й спитала готською мовою:

— Кого там принесла нечиста? З-поміж усіх чотирьох прибульців тільки Горват умів трохи по-готському. Він одповів рудоголовому:

— Князь лужицький Гано з братами! Відчиняй! Приїхали смо сватати графову доньку!

Над заборолом почувся зневажливий регіт:

— Де він є, той ваш князь?

— Я єсмь! — випнувся Гано, коли Горват переклав йому ті слова. — Відчиняй!

— Ти — князь? Та Брунгільда тебе ратищем із сідла виб'є!

— Відчиняй! — утратив терпець Горват. — Відчиняй, а тоді побачимо!

Руда Голова зник, і настала тиша, й скільки гукали хлопці, ніхто більше не відповідав. Тоді несподівано ворота рипнули й відчинились. Руда Голова, тримаючи сулицю, пропустив їх усередину.

Двір виявився більшим, ніж думали хлопці, з усіх боків стояли довгі присадкуваті будівлі, й не можна було розібрати, де кліть, і де стайня, й де хором. Руда Голова йшов попереду, й вони їхали за ним, вивчаючи незвичне для їхнього ока городищечко. Найдужче бентежило те, що в дворі не видно було жодної людини.