Іван Білик - Меч Арея

— Вчетверте-м гнав тоту Брунгільду, — стурбовано мовив по хвилі він, коли Руда Голова нарешті вийшов. — Що то є за ирокоба така? К добру чи ко злу лічити?

— К добру, к добру єсть! — поквапливо запевнив старшого брата середульший, а Сікур пошкріб закуйовджену від спання потилицю й тільки проказав:

— Учетверте...

На його думку, к добру було б тільки тоді, коли б Гано гнався за нею тричі, але він не хотів урочити товаришеві й змовчав. Незабаром Руда Голова приніс холодної вареної волятини й по дзбанику пива. Горват зітхнув, подивившись на сніданок:

— Сі люди, мабути, не потрафлять нічого инчого — одне й те саме...

Але взявся натягати цупке м'ясиво і запивав гіркотою з клепчастого дзбанка. Гано мовчав, у нього неприємно смоктало попід ложечкою, й він знав, що то не від голоду — їсти зовсім не хотілось, але мусив братися й собі до холодної варенини, щоб хоч ноги в стременах не тремтіли зі слабості.

У віконця, затягнені непрозорою плівкою рожевих кабанячих міхурів, линула говірка. Там стримано розмовляли, й Гано був певен, що балакають не про щось інше, а про наступний герць їхньої Брунгільди з нікому не відомим вандальським княжичем. Він зітхнув і тайкома поглянув на хлопців. Брати стурбовано дивилися на нього, Сікур же вдавав, ніби його ніщо не обходить, окрім холодної волятини. Яка ж хоч вона, та графова донька?..

Оборужившись, вони вийшли й подалися до стаєнь. Руда Голова пояснив, що коней уже нагодовано й напоєно, й навіть допоміг Огнянові сідлати. Що сталося з похмурим готом — було важко сказати, але, певне, щось та сталось, проте Гано не мав коли думати про се.

— Де зратимося? — спитав він у середнього брата, який уже встиг кудись ізбігати й повернутись. — У двірці-таки?

— На лузі! — збуджено мовив Горват. По тому, ледве стримуючи хвилювання, додав: — Бери готський шолом.

— Видів-си її? — схаменувся старший брат.

Горват бадьористо заторохтів:

— Стоїть, стоїть у сінях. Бери, тобі речу, готський шолом!

Сікур поліз у припасований до Гайового сідла шкіряний міх і дістав звідти важкий чорний шолом із широчезним заборолом. Гано скинув з голови руський і натяг сей. Тепер межи круглим козирком і заборолом видніли тільки його сині вічі. Він поправив на грудях цупку шкіряну луску різниці, взяв сулицю й руський червлений щит і вийшов, зі стайні. Молодший брат вів йому вороного коня, віддавши повід свого Сікурові. Гано хвацьке вихопився в сідло й підняв воронця дибки — просто так, для сміливості, щоб розігрітись. Усі графові челядники й домочадці зирили тепер тільки на нього, й се вже було щось. Коло воріт стояла на білому жеребці Брунгільда, тримаючи в правиці довге ратище, а в шуйці — зелений щит. Обличчя її ховалося під заборолом, і Гано, під'їхавши, спробував розгледіти його в щілину. Звідти блиснули на нього допитливі й холодні очі. Яка ж хоч вона є, яка вона є, подумав Гано, та в сей час від стаєнь привели гнідого спокійного коня й коло ґанку всадили на нього графа.

Старий під'їхав і махнув рукою. Всі посунули з воріт у поле. Попереду, незручно горблячись, виступав граф, за ним, стремено в стремено, Брунгільда з охочим до її руки або коп'я. Гано косував у бік дівчини, вона робила те саме. Коли ще низьке весняне сонце сяйнуло їй у вічі, Ганові здалося, що повіки в Брунгільди зневажливо примружені. Його взяло на шал, він би зараз охоче зострожив свого вороного, та попереду виступав граф, і доводилося стримуватись.

У лузі біля річечки граф став і показав Ганові рукою: їдь туди. Гано смикнув повіддя й погнав у бік недалекого лісу. Брати з Сікуром теж незабаром прискакали.

— Де вона єсть? — поспитав Гано, бо дівчини на білому жеребці коло графа не було.

— В тамтому гайку, — відповів Горват. — Маєте розганятись і сходитись коло дідугана. Так він мовить.

Гано придивився. Між деревами напроти забілів кінь. Отже, коло річечки. Хлопець поправив щит на лівому лікті, поважив довге товсте коп'є й став чекати сигналу. Й коли граф махнув шапкою, він уп'явсь острогами коневі під ребра й стрімголов помчав.

Там, навпроти, замигтіла біла пляма Брунгільдиного коня. Гано, мов скажений, упинавсь острогами жеребцеві в боки, й той майже слався над землею, й з кожним стрибком річечка ближчала й ближчала, білий кінь теж, і серце Ганові заходилося від передчуття того, що мало статися попереду, статися наступної миті.

Як вихитрився Гано пручнути в останню хвилю щитом — того ні він, ні хтось із поміж спостерігачів пояснити не міг, але він таки пручнувся, й жива біла блискавка Брунгільдиного жеребця просто жухнула повз нього.