Іван Білик - Меч Арея

То було вже по той бік людського юрмища, де стояв на сумирному коні старий граф. Сікур осадив Гайового воронця, з ніздрів якого летіла рожева піна, й скочив додолу.

Графова донька лежала навзнак, та коли Сікур схилився над нею, вона підвелась на лікоть, а вільною рукою розщепнула й скинула важкий шолом, шолом глухо дзенькнув і покотився вниз. Волосся Брунгільди сипонуло, й розпливлося по плечах, і сягнуло березільної трави, а Сікура мов бичем стьобнули холодні, повні зненависті Брунгільдині очі.

Переможець, насилу здолавши в собі той раптовий острах, простяг до неї руку й щосили рвонув за лускату шкіряну різницю, розпанахав її, тоді схопив за складчасту сорочку й теж сіпонув, бо так належало робити переможцеві, й Брунгільда не пручалась, міцно підперши себе ззаду обома ліктями. Білі перса з рожевими вершечками випорснули й затріпотіли під поглядом Сікура, й він дивився на них мов зачарований, бо ще зроду не бачив нічого такого, дивився й не міг одвести погляду, й досі схилений над розголеною до пояса дівою, й вона не боронилася, лише заглядала в щілину між заборолом і козирком шолома.

Тоді Сікур, і досі несилий одвести віч, позадкував — і задкував би не знати доки, коли б не вдарив острогом об кований мідний щит Брунгільди, й се вивело його з нетями, він побіг до Гайового коня й просто злетів у сідло й .уп'явся в змилені боки п'ятами.

Брати Вогняничі й досі стояли за кущем на взліссі, стояли всі троє, й Гано теж, і дивилися то на Сікура, то туди, в долину, де над розголеною Брунгільдою вже юрмився народ. У Ганових очах тремтіли сльози від люті й безсилі, Горват, міцно стиснувши вуста, катав жовна на щелепах, і тільки наймолодший, Огнян, зорив на Сікура ясним хлопчачим поглядом.

Але Сікур того не бачив і не хотів бачити. Він притулився за кущем і почав скидати з себе обладунки. Зняв шолома, стяг торохку лускату різницю й лишився в самій сорочці та ногавицях, тоді підійшов до Гана й почав мовчки стягати з нього свої речі.

— Пощо? — мовив Гано.

Сікур відповів:

— Ти женитися маєш із нею.

— Пощо? — вперто повторив Гано.- — Ти роздяг єси Брунгільду.

— Тебе ради роздяг єсмь.

Гано подивився на нього з недовірою й підняв руки догори, даючи Сікурові роздягти й себе.

— Ось твої обладунки.

Скоса блимаючи на товариша. Гано почав натягати різницю, й коли натяг, Сікур подав йому й шолома.

— Забороло пусти, — нагадав він Ганові, тоді вбрався й зліз уже на свого коня. — Йди попереду.

Гано сів на сивого від піни її поту жеребця, й усі четверо почали сходити в долину. Коли підійшли до того місця, де щойно відбулася сутичка, Брунгільда вже стояла застебнена й причепурена й тримала свою розірвану латницю в руках. Далі, аж по той бік річки, двоє готів ганялися за здурілим од болю й крові білим жеребцем.

Четверо гостей підійшло й стало навпроти дівчини з синіми очима та довгим рудуватим волоссям. Граф щось мовив до Гана, й Горват переклав:

— Устань і підійди.

Гано скочив додолу, і підійшов, але граф удруге сказав щось.

— Мовить, аби-с шолома зняв.

Найстарший з Вогняничів повагавсь і таки зняв шолома. В натовпі зачувся схвальний шепіт, а Брунгільда тихо скрикнула:

— А-а!..

Гано рясно спітнів, на нього дивилося десятки пар очей, і він потупив зір, відчуваючи, як густий червець заливає йому й щоки, й ніс, і вуха, хотів одігнати від себе ту напасть, але не міг і далі стояв, не дивлячись ні на братів та Сікура, ні на Брунгільду, ні на цікаве маснооке юрмисько графських челядників і домочадців.

Але не сталося нічого страшного. Граф щось проказав, махнув рукою, Брунгільда взяла спашілого й розгубленого Гана за бронзовий пояс, і всі посунули туди, де на пагорку стояв оточений чорним заборолом гостроколу графів двір. Лише Брунгільда кілька разів потай зирнула на супутників свого нареченого.

А вже ввечері, сидячи в тій самій хижі, де ночували, трохи підпилий Гано розчулено сказав Сікурові:

— Я тобі сього ніколи не забуду. Дам тобі жоною свою сестру Гриму. Вона сидить на Русі, коло матері нашої. Має чотирнадцять літ. Учинив єси вельми многе для мене, й сього я не забуду.

Й подивився на товариша, тоді перевів погляд на русяву наречену. Брунгільда сиділа опліч, рожева й щасна, й віддано всміхалася до свого богом посланого жониха.

Прийшли на Русь у стольний Витичів сли вірменські й просили о поміч супротиву перського царя, бо забрав собі землю їхню Гурарту ще в літо 428. Й не дав Рогволод воїв, мав-бо ратитися з чудинами.