Іван Білик - Меч Арея

— А що хіба діється? — здивувався Богдан. Велій болярин уперше нагадував йому про їхні далекі мандри й про молодечі подвиги в чужих землях. — Затужився-с, болярине?

— Закляк єсмь.

— Пощо?

— Пощо, пощо... Бо не виджу о праву руч себе Гатила! Ось пощо!

Богдана такі слова ще дужче здивували. Йому було й боляче слухати той докір, і водночас радісно, бо й сам засидівсь — ратному можеві ніяк не личить триматися подолу жониного полоття. Він поклав руки на стіл і схилив чоло. Щось не так ідеться в його житті, не так, як думалось, і Борислав, мабуть, першим се помітив. Надворі починалася весна, кров у жилах сіпала дужче, вони ж сидять і чекають не знати чого, живуть від учти до учти, п'ють піняві меди і бешкетують. І справді, чи личить ратному можеві таке життя?

Богдан знову зітхнув, тоді встав, підійшов до вікна, в яке виглядав довготелесий болярин. Борислав навіть не ворухнувся.

— Яке літо пішло... Вишаті?

— Що ради питаєш? — ображено блимнув на нього Борислав. — Забув єси? Чотирма літами вскакує від нас.

— Тридесять і друге літо, — не звертаючи уваги на Бориславове роздратування, мовив князь. — І ти їдну жону маєш, і я маю. Вже й чаді можеської замали смо...

Князь підвівся вийшов у сіни, тоді загримотів східцями в підкліть, і звідти почувся його грубий голос:

— Туткаю! Меду!

Й повернувся назад, потому знову вийшов, і вже знадвору пролунало:

— Гей, Вишато! Вишато!.. Ходи сюди!

Ввійшли всі троє: Богдан, Вишата й роб, наречений Туткаєм.

— Став! — розпорядився князь, і роб гримнув дубовим корцем об стільницю. — Й страви якоїсь!

Тоді сів до столу й кивнув на місця супроти себе.

— Затужив і ти єси, старий конюше? — спитав він вайлуватого вогнищанина. — Давай речи й ти: «Забув єси про нас, княже!»

Вишата розгублено блимав, і Богданові стало смішно, бо той нічого не відав про розмову, що відбулася допіру в світлиці.

— Женитися маєш хіть?

Вишата похитав головою.

— Не маєш? А що б єси рік, аби тобі княжу доцю?

Старий конюший широко всміхнувся.

— Повів би-с княжну до хижі?

Той ще ширше розтяг вуста. Ввійшов роб Туткай, молодий чорнявий отрок з яського полону, поставив поряд із корцем смаженого журавля на дерев'яній таці й мовчки вийшов.

— То що вречеш, Вишато?

— А ти речеш про кого? — засовався Борислав, бо й сам ще не второпав, куди гне Богдан. — Про кого мовиш, Гатиле?

Богдан загріб з корця меду й вихилив одним духом, тоді викрутив ніжку журавля й почав заїдати.

— Збирайтеся в дальню путь, — сказав він, зиркнувши на того й на того. — Мав єси хрестатих наліжниць, Вишато?

— Я єсмь мав, — одповів за друга велій болярин. —

Роба в мене жиє, готка.

— А ти? — напосідався князь.

Вишата почервонів і закрутив головою, нахилившись над столом.

— Тепер мати-ймеш. Се речу тобі я. Гатило! Зумів єси?

Старий конюший і досі пік раків.

— Увидиш, чи не подряпав білі перса їй отой... хресті А ми з Бориславом спитаємо. Він мав наліжницею робу, ти ж мати-ймеш княжну хрещату!

Більше князь нічого не казав. А вранці наступного дня три комонники вийшли з Полудневих воріт городу Києвого й стали на грузький Соляний гостинець.

Ішли поволі, бо коні сковзалися в багнюці, зострожували їх тільки там, де в затінку ще не потанув сніг. Усі були вдягнені в теплі овечі гуні, підперезані широкими поясами, при мечах але без щитів. Борислав і Вишата мали в тулах луки й стріли, Богдан же припасував до сідла коване міддю та залізом гатило. Майже всю дорогу мовчали. Вечір опосів їх неподалік стольного городу Витичева, та князь не спинився на ночівлю — звернув через три-чотири гоні в холодний чорний ліс. У лісі було моторошно, з виярків на них чатували біси й лісовики, та незабаром розпалили багаття й опинилися в повній безпеці.

Наступного вечора дісталися Родня й теж заночували в лісі, тільки раннього ранку, невхильно стежачи за Соляним шляхом, переправилися плотом через Дніпро. Річка вже скресла, й подорожні дякували за те всемогутній Дані, бо про переправу Богдан якось і не подумав.

— То є добрий знак, — ожвавився князь. — Кумири блюдять нас і держать по нас руку.

— Таж куди ми йдемо? — вже чи не вдесяте за сі два дні спитав велій болярин, спитав без особливого сподівання на відповідь, однак Богдан сказав:

— У Луги.

— В Луги? Годоєві в гості?

— Годоєві. Нехай явить нам ще одне диво. Тоді не ввірували смо кумирам його.

Борислава се страшенно звеселило, й, коли переїхали через широко розлитий Дніпро, він почав квапити: