Іван Білик - Меч Арея

Богдан узяв один, махнув — аж задзвеніло, тоді з усього розгону рубонув товсту дубову гілку на взбіччі, й гілка слухняно лягла під ноги.

— Легковиті, — завважив Богдан, а гречники оточили його з усіх боків:

— Ти хто єси, може?

— Князь київський, — відповів той.

— А-а, Богдан Гатило! Чули смо!..

— Привезіть до городу Києвого на ту весну.

— Привеземо.

— Й щоб ваговитіші були.

— Добре, княже.

Борислав роздивлявся задні вози, де сиділи роби й робині на продаж грекам. Кожного перепитав, як гукати й зодкуду вони, а тоді почав вихваляти свій «товар» — луганську княжну, яку вмикнули для княжого старого конюшого. Гречники бігали на взбіччя дивитись, і княжна, щоб не наврочили, всім сукала дулі. Гречники реготали, й незабаром на всьому Соляному гостинці стало відомо, що під Роднем-городом сидить київський князь із умикнутою в Лузі княжною, яка крутить дулі.

Заночувавши край дороги, Бощан зі своїми супутниками раннього ранку вирушив далі, бо ж попереду ще лишалося два дні путі. До самого вечора коні, спочивши за добу, йшли добре, навпроти стольного Витичева Богдан зострожив свого жеребця, й се виявилося непоправною помилкою. Хтось перетяв дорогу мотузом, жеребець спіткнувсь і полетів з усіх чотирьох додолу, Богдан перекинувся йому через голову й добряче вдаривсь, і доки вставав, з оповитих присмерком кущів на нього метнули цупку мережу й скрутили, мов лелечку. За Бориславом та Вишатою погналося душ із десять комонників, та поки Богдана вели, комонники повернулися ні з чим.

— Хто єсте й пощо хапаєте мене як татяі — хрипів київський князь, хрипів од болю й безсилої люті, бо мережа робила його немічним і безпорадним, як муха в павутинні.

Йому ніхто не відповідав; у темряві, яка вже зовсім згустилася, нічого не було видно, ні облич, ні навіть одягу можів, що так гвалтівно посіли його серед дороги. Богдан вис на власному коні, мов напівпорожній оленячий міх із медом, а кінь кульгав на праву передню ногу.

Богдана підвезли до зачинених воріт, і він знав, що то ворота стольного Витичева, котрийсь із-поміж його нападників крикнув і загримів руків'ям меча в дубові обаполи, ворота розчинилися, й він уїхав до городу. Тоді хтось накинув йому на голову просмерджену кінським потом і гноєм гуню, його зняли й понесли кудись.

Несли довго, кілька разів змінювали напрямок, звертали й завертали, підіймалися приступками вгору й сходили вниз, по тому рипнули якісь двері, Богданові розсупонили руки й ноги, — але мережі не зняли, — й кинули. Він упав додолу, на якусь мить утратив свідомість, бо, коли прочнувся, довкруг панували морок і тиша, мов у ямі.

Богдан ворухнув руки — вони помалу вивільнилися, тоді розплутав і ноги й почав стягати з себе бридку просмолену мережу й спробував устати. Се пощастило зробити не зразу, бо ліва нога боліла в стегні, а права в гомілці. Нарешті таки підвівся й почав обмацувати приміщення, в якому опинивсь. Воно мало кроків із п'ять удовжки й чотири вширшки, але ніде не було й сліду дверей — тільки гладенькі слизькуваті колоди й на стінах, і долі.

— Поруб, — уголос проказав Богдан і сів, бо ноги, забиті при падінні, боліли.

Відпочивши, він знову звівсь і спробував дістати рукою стелі, проте марно. Що се поруб, не мав сумніву, тож единий вихід з нього — вгорі, на стелі, зачинений важкою дубовою лядою. Такий самий поруб є й у його теремі, отже, годі звідси втекти.

Богдан простяг руку, намацав гуню, якою йому заповивали голову, кинув її в куток і ліг, випроставши ноги. Що мало статися, те станеться, нічим собі не запоможеш, хоч голову об колоди розсади.

Майже цілу ніч вовтузився він на смердючій гуні, бо звідти повилазило безліч усякої нечисті, яка жалилась і не давала заснути. Склепив повіки аж по часі, але враз і прокинувся. Над головою в нього хтось порипував дошками. Богдан щосили крикнув:

— Гей!.. Хто там ходе?.. Відчини, бо як вилізу, то черева випущу й на шию напов'ю!

Дошки нагорі так само рипіли. Тільки згодом хтось на два пальці прочинив ляду й спробував заглянути в поруб, але, нічого не побачивши в темряві, знову зачинив.

Десь під вечір йому кинули смажену баранячу ногу й міх із водою.

Так потяглися день за днем, ніхто не гукав його вилазити з погреба, Богдан теж мовчав, утративши лік дням. Інколи крізь товсті колоди стін до нього долинали глухі голоси, та слів не можна було розібрати, й Богдан думав свою нескінченну думу. Знову кумири розгнівалися на нього, й тут сам винен і нема чого перекидати свою завину на когось.