Іван Білик - Меч Арея

Віче завирувало й заревло, й дідо Славута підняв угору ціпок, аби вгамувати пристрасті. Нарешті старці й увесь люд утихли, й Славута мовив:

— То що лихого вдіяв київський князь? Дів умикають на Купала, й на масницю, й у зелену сідмицю, й на русалії по всій землі Сіврській, і Деревській, і в Лугах, та й русичі наші в Полях зачасто. Князь київський учинив по закону й покону землі нашої й дід і прадід наших. — І звернувся вже до старців: — Так речу?

— Так! Та-ак!.. — загукали звідусіль.

Сі голоси долинули й Богданові в чорний поруб, і того-таки дня крізь ляду просунулася драбина, й він уперше за добрий місяць побачив Божий день і Дажбоже світило.

Три сідмиці збирав київський князь Богдан Гатило й зі своєї землі, й з Дерев, і з Сіврського краю смердське полчення. Й хоч тисяцьких прибуло зо три десятки, та кожен привів по собі не більш як дві сотні комонників і пішців, озброєних абияк й абичим. Комонники прибули майже всі наохляпок, без сідел, про щити теж навіть не йшлося, їх можна було скласти в одній кліті.

Й тепер, укупі з великокняжими чотирма стами, над якими верхував велій болярин витичівський Ждан, під рукою в Гатила була тисяча комонників і три тисячі пішців — не більше. Свою сотню комонних можів на чолі з Вишатою Богдан тримав при собі, окремо, над пішцями ж поставив Борислава, хоч дідо Рогволод наполягав, аби ними верхував його син Єутихій.

— Дав сси меч у мою руку — буде, як речу, — вперто відповів Рогволодові Гатило, й Великий князь мусив зважати, бо за Богданом стояло віче.

По кому ж потягнуть лугарі? Й Гатило, не гаючись, послав туди свого болярина. Борислав зустрівся, за княжим надумом, не з осердженим Годоєм, а з Шумилом, і старий готаман утримав свого кошового князя від раті. Як те сталося, Богдан до пуття й не відав, та коли його рать сполчилася проти лужичан, що засіли в Нежині, лугарів-косаків серед них не було.

— Юнак єси й хитріший за грека! — похвалив Борислава Богдан і першим кинув сулицю свою в бік нежинської засіки.

— Браття! — гукнув до своїх пішців Борислав. — Князь почав уже. Потягнімо й ми за ним! З нами суть і Бог, і Дажбог, і вітри-стрибожичі, й сам Юр усепобідний!

І, спішившися, пішов уперед серед роїська стріл, що сипонули з-поза гостроколу засік. Пішці, кричучи славу, кинулися вслід йому, й Нежинь було вийнято з першого приступу й спалено вщент. Богдан із Вишатою та Жданом переслідували втікачів до самого Чернегового, де вже теж сиділи лужани.

Але городу Гатило виймати не став, лиш обліг його з усіх боків і, як робили греки, почав морити голодом. Лужани стояли за високою засікою, й було їх удесятеро більше, ніж пакілля в гостроколі.

Така рать, коли ніхто навіть стрілою не втішився, дивувала й лужан, і їхніх супротивників, бо так ніхто й ніколи ще не ративсь, але Богдан мовчав, і всі сиділи, одні в городі, інші широким колом докруж нього, куди не літали жалючі стріли обложених.

І по двох сідмицях з городу Чернегового прислали в Богданів стан трьох можів своїх. Були вони худі й виснажені, десь-то погано готувалися до раті й устигли поїсти ввесь харч.

Богдан зустрів їх перед своєю полоткою. Найстаріший з-поміж трьох поспитав:

— Цо хчеш, княже?

Богдан суворо глянув на нього й не відповів, а теж поспитав:

— Хто єсте й хто сле вас до мене?

— Єсмо люд сірбський, лужанський. Я єсмь жупан Сватоплук, а сі суть мунжі мої. Цо хчеш од нас?

— Хочу, аби сте покидали город сей і пішли від-сюду.

— Для чего? Ми смо сірби, й у Чернеговому городі жиють сірби. Ми смо на родичній землі. Ви ж єсте прийди, русичі.

— Ви єсте сірби, тут же сидять споконвіку сіври. Й хоч ви їм трохи й родичі сте, але взяли сте городи їхні мечем і сулицею.

— То цо хцеш?

— Хочу, аби сте покидали город Чернегів і йшли на всхід, куди пускає вас Великий князь витичівський Рогволод.

— А ви потягнете по нас і зачнете рубати? — єхидно посміхнувся жупан Сватоплук.

— Ні, — тихо відказав Богдан. — Дали смо вам землі доста — сідайте на сій землі й оріть її, коли сте втеряли свою племінщину.

Жупан ще дивився на нього з недовірою, та все-таки мовив:

— Не з нашої вини й хоті покидали смо племінщину свою. Готи...

— Відаю, — перебив його князь. — А пощо не боронили сте її так, як осі городи, що не полишені вам ні кумирами вашими, ні дідьми та прадідьми?

Жупан зітхнув і перезирнувся зі своїми супутниками. Тоді сказав їм щось тихо, й вони відповіли йому.

— А коли князь київський потягне по нас, як вийдемо з городу Чернегового?