Іван Білик - Меч Арея

— Слава!

— Сла-сла-слава-а-а!

— Слава Богданові Гатилові!

Дідо Рогволод усміхнувся до нього й устав назустріч. І Богданові раптом здалися марницею всі його думки й подуми, всі пристрасті та злості, й він до землі вклонився пирувальникам.

— Іди, княже, в праву руч од мене, — лагідним старечим голоском гукнув до нього через увесь довгий стіл Великий князь, і Богдан пішов, на ходу потискуючи простягнені до нього руки, простягнені догори долонями, як і личить війникам, бо долоня або ж порожня, або ж у ній меч.

Сього дні вони були порожні й спітнілі, й Богдан із легким серцем приймав у себе їхнє тепло. Рогволодів син, гладкий Єутихій посунувся, й київський князь сів на звільнене йому праворуч Великого князя місце. Борислав із Годоєм та семеро київських можів повмощалися за старійством, де хто знайшов місце, й пир, улаштований на честь миротворців землі Руської, набрав ще більшого розпалу.

По півночі ж, коли гості взялися розходитись, Богдана знов опосіло те почуття, що пригнало його сюди, й він, притримавши старого князя, сказав:

— Учора зла рука татя пустила по мені стрілу.

— Стрілу? — щиро здивувався Рогволод.

— Дві стріли, — вточнив Богдан, бо йому здалося, що дідо грається.

— То скільки ж стріл: їдна чи дві?

Тепер уже не було ніякого сумніву, що Рогволод знущається з нього. Богдана посіли чорти, він ухопив діда за барки й підняв угору:

— Збиткуєш?!

Великий князь дриґнув у повітрі ногами, тоді спробував дістати з піхов меч, який бив молодого киянина по колінах, але Богдан поставив його додолу й турнув, аж той заточився й упав, грюкнувшись головою об лаву. Старий спробував звестись, ноги не слухались, й він тихенько заверещав:

— Убитий єсмь!.. Держте його!.. Держте татя!..

Гості, які вже встигли були вийти, погуркотіли знову східцями назад. Богдан стояв над Рогволодом, тримаючи в руці меч.

— Ти послав єси вбийників? Ти?

— Зійди з-перед очей! Зійди, вовкулако!.. Зійди!..

— Речи: ти?!

— А-а!.. Я-а-а!.. — несамовито захрипів Рогволод, марно силкуючись устати. Вічі йому лізли на лоб, червоні й засльозені. — Згинь, маро! Я. Я-а, що мені вчиниш? І знову слати-йму! Слати-йму, доки не зведу! Син мій сяде по мені на стіл! Зумів єси? Син мій Єутихій, бо на сьому столі сидів мій отець.

Він нарешті підвівся й, ще важко хекаючи, наблизивсь до Богдана й майже вперся йому лобом у лоб:

— Зійди, маро, бо зведу...

Богдан випростався й кинув, увесь тремтячи:

— Я Великого князя вбив би-м, а діда не зачеплю. Й шугнув у двері, й усі великі та малі боляри, й князі, й можі в сінях розступилися перед ним, і він загуркотів надвір. Було місячно й парко, й київський князь побіг до конов'язу:

— Сідлай!

І вже коли від'їхали на добрих півста гонь од Витичева й пустили повіддя, Борислав обізвався:

— В тверезого слова на умі, в піяного — на язиці.

— То вже ліпше, — погодився луганський князь.

Борислав ствердно кинув:

— Угу.

Тільки Богдан так і не промовив жодного слова, доки приїхали в Київ город. А їхали повільно, всі четверо поряд, лише можі князеві тримали коней на дві чи три сулиці позаду, й сонце їм зійшло перед самою Либідь-рікою.

Цілий вересень стояло на годині, сонце палило, мов улітку, смерди встигли обверектися [10] [10] В е р е к т и — молотити, звідси вересень — місяць молотіння. , впорати й посіяти зимину, тепер же все небо вкуталось хмарами, було дрижко, й мало не щодень падав дощ. І хоч зимина потребувала вологи, смерди молилися Дажбогові, щоб напустив своїх вітрів-онуків на хмари й порозганяв їх, чинили требу його синові Перунові, щоб ударив з неба громом та молоннею, бо коли грім і молоння, то буває тепло, й жито, й пшениця, й усяка пашниця йдуть у ріст і набувають сили до зими.

Та дощ ішов і йшов, і смерди ховалися під повіті та в гумна й робили те, що споконвіку заведено було робити в місяці костричнику: тіпали вимочені в Яропіні льон і коноплі й микали мичку, готуючи собі зайняття на довгу снігову зиму.

Й чи не єдині в усьому Городищі, кого ні льон, ані коноплі не цікавили й не обходили, бо кожний робить те, що найліпше вміє, були коваль Стоян і його підручний Людота. Під довгою стріхою їхньої кувачниці, прихищені від дощу, лежали купи лемешів, передплужників, усіляких рискалів, і сап, і мотик, і різної іншої кузні, витупленої й розбитої за літо, що дай, Боже, впоратися до весни.

Людота спокійно смикав за важіль міха, в горні сапало й сичало.

— Доста! — сказав Стоян і кинув довгорукі клішні під горнило. — На сього дні доста є. Біжи до жони своєї й до чада свого.