Іван Білик - Меч Арея

— Острож, Гатиле, бо маємо спізнитися! Руки сверблять!

— Попочухаєш руки, путь не близька.

— Відаю, княже, та...

Вони йшли великою Сіврською землею, яка, здавалося, не має ні кінця ні краю, четверту після Родня ніч переночували в невеликому городці Олтаві, добрали там коням вівса й подалися далі. Скрізь на шляху траплялися великі й малі села та городи, й люди в них розмовляли так, як у сусідній Нежині.

— Сіври! — зневажливо відгукувався Борислав. — І речуть не по-руськи, й носяться не так. Сіверь!

Вишата ж мовчав, але було видно, що важка дорога йому зовсім неважка й що він прихильно ставиться до сієї князевої вигадки.

Ледве десятого вечора попереду зблиснула широка річка, й Богдан мовив:

— Лугань. Так нарекли її косарі. — Й повторив: — Лугань.

— Аж куди забралися! — вигукнув Борислав. — Де Старий Луг у Венедах — а де ся їхня Лугань! Лужани — як іудеї — по всій землі розсипані. В Старому Лузі є ще їхній рід? — поспитав він князя.

— Речуть, є, — непевно відмовив Богдан. — Речуть, готи їх там примучують до віри своєї.

Ся думка мов розбудила його, й він заквапився шукати ночівлю. Стали в березі між густими заростями верболозу й швиденько скидали хмизку на багаття, хоч сонце ще й не зайшло. Навсібіч, куди сягало око, хвилювався плескатими пагорбами степ, і тільки де-не-де чорніли смужки лісу, рожево зблискували проти скісних променів сонця невеликі весняні озерця. За сі десять день весна вже набралася сили, й у лузі росла молоденька травиця. Хоч вона була солона й недобра, коні жадібно хапали її, скучивши за довгу зиму.

Абияк повечерявши в'яленим м'ясом і запивши водою з Лугані, вони полягали спати й таки добре спали, бо то не жарт остільки днів зряду не полишати сідел, та ще після зимової сплячки в теремі.

Знайшовши якусь дорогу, що вела невідомо куди, вони поволі рушили. Й незабаром, назустріч їм трапився комонний косак. Він кудись поспішав і скоромовкою пояснив зустрічним, де паланка князя Годоя. Розмовляв по-лужанському, й .троє русинів ледве зрозуміли його:

— До тего лясу, далей за гуром, за гуром — і юж сте в паланце.

— Натягніть клобуки на вуха, — сказав Богдан супутникам. Ваші-бо голови під макотер стрижені, а тут усі ходять із косами.

Й виставив свого чуба мало не на лоб. Так вони дісталися гори за лісом, а попід горою було повно народу.

— Масниця?! — плеснув себе по чолі Борислав. — Проїздили смо масницю. Заради тебе! — вдавано насварився він Вишаті, й той у відповідь розтяг вуста.

Збіговисько й справді святкувало масницю. Всі були гарно вбрані, веселі й п'яні, десь гула невидима гайда, й люди кружлялись у корогодах.

— Мислив єсмь, що на Лугах самі лугарі-косаки! — гукнув до товаришів цибатий болярин.

А Богдан пояснив:

— У паланках жиють і люди. Ті, що прийшли у нашу землю з країв західніх. А косарі обітники — жін не відають, лише полчаться й раті ведуть.

— Мовиш мені, княже, як отрокові. Й сам те відаю, — образився Борислав, але розмови розмовами, та треба було щось і робити. Й першому Бориславові-таки спало на думку: — Масницю ж хрестаті не блюдуть?

— Мабути, ні, — без упевненості відповів Богдан. — Що ради питаєш?

— А то, що наша голубка сидить зараз у хоромі. Ви гуляйте попід лісом, а я піду й увиджу, як там є...

Богдан пристав до думки. Треба було й справді наперед розвідати й вже тоді гадати, як умикнути Вишаті красну Діву.

Вони зі старим конюшим пірнули в ще голий ліс, а Борислав подався поза весільниками до паланки, яка видніла неподалік. Та минув обід і полудень, короткий весняний день хилився до вечора, Борислава ж не було й не було. Вже коли смерклося й у лісі стало страшно, Богдан сказав своєму мовчазному товаришеві:

— Ходім і ми, Вишато. Може, наш болярин уже й кістками десь ліг невісту тобі здобуваючи.

Вишата схопився з місця. Та зачувся квапливий кінський тупіт, спочатку слабкий, наче хто пальцями по столі тюкав, тоді дужчий і дужчий, і нарешті біля самого взлісся коротко свиснуло.

— Борислав! — угадав князь і відгукнувся тим самим знаком.

Комонник ускочив до лісу й напинив коня біля них.

— Де був єси стільки?

— Добував єсмь невісту сьому лежневі! — весело відповів болярин. — Сідлайте!

— Ми смо готові.

— Тоді біжім. Ось вона, голубонька, в мене. Через сідло й справді перевисало щось темне й довге.

Богдан підійшов і торкнувся рукою. В теплій Бориславовій гуні вгадувалось людське тіло.

— На, забирай! — озвався Борислав до Вишати. — Аби-с не рік на мене чогось лихого за свою княжну.