Іван Білик - Меч Арея

— Стріль!

Годой ще встиг почути, як недружно забриніли тятиви напнутих луків, бо за тридцять кроків чути навіть шепіт людини, — тоді в усьому тілі настала неймовірна слабість, ноги підігнулися, й він упав.

Лучники й усі, хто пильно стежив за дивною грою, сипонули в бік терема, сковзаючись і перечіпаючи один одного й за кілька кроків поставали мов укопані. Під стіною терема нерухомо лежав князь, у якого вони щойно випустили тридцять стріл, хоч і з заповитими очима, але таки тридцять стріл із тридцяти кроків, а кожен з них убивав куницю з шістдесяти й сімдесяти, влучавши в око чи бодай у голову, щоб не псувати смушка. Мовчали довго, дивлячись на розпростерту під стіною людину, й ніхто не наважувався підійти, й позад усіх стовбичив розхристаний і простоволосий князь Богдан. І коли вже дехто, так і не здобувшись на сміливості, почав одступати назад, тіло на снігу несподівано ворухнулось, тоді ще й ще, і Годой, тихо зойкнувши, сперся на меч і встав на повний зріст. Отямився першим Борислав. Підбігши до Годоя, він обмацав його всього, тоді придуркувато гигикнув, і все зібрання п'яних і напівп'яних людей зареготало.

В дубових колодах теремної стіни стриміли всі тридцять стріл, і стриміли так купно, що кожна з них могла протяти Годоя, коли б він в останню мить не знепритомнів і не впав...

Князь Годой поїхав рано-вранці, ще вдосвіта, коли й двірцеві роби не вставали, і ніхто до пуття не знав, у якому напрямку він зник: чи подався додому, на Луг, чи поїхав таки до Нежині.

Прокинувшись, Богдан знайшов на столі в тій кліті, де ночував гість, важкий сувій у дерев'яному чохлі з мідними защіпками. Ввесь чохол займав широкий, так само, як і защіпка, мідний хрест, помережаний чоловічками й химерними знаками. Спершу Богдан подумав, що Годой забув книгу, та, по-перше, вона лежала на сімісінькій видноті, а по-друге, виявилася християнським святим письмом. Се князь утямив одразу, щойно розгорнув сувоя. Він із забобонним страхом одіпхнув ту книгу геть і навіть плюнув собі через плече. Ні, такої речі Годой забути не міг, се зроблено зумисне, й Богдан не знав, що йому чинити. Покружлявши навколо столу, він простяг руку, тоді відсмикнув її, наче впікся, потому розгонув-таки книгу й сів на лаву. Незвиклі вічі вирізняли забуті літери грецького альфабета й поволі складали їх у слова.

Так він і просидів над книгою до самого полудника, ворушачи вустами й упівголоса промовляючи сам до себе.

Сніг узявся зерням, у полях чорніли великі протали, й дороги розвезло. Богдан сидів прикутий до свого двірця. Про полювання не могло бути й мови, та й яке полювання в березолі, коли дикуниці ходять поросні й оленки вилизують своїх ще мокрих теляток? Цілий місяць, добрих чотири сідмиці київський князь по складах читав грубезну книгу, й що далі вчитувався, то більше зло розбирало його на Годоя.

Коли п'яні гості знайшли під стіною непритомного князя лугарів, вибухнув регіт. І тільки Богдан тоді не сміявся. Стояв позаду всіх і думав, що се, може, й є те диво, якого вимагав од християнина й він, і веселі гості.

То була перша книга в його житті, бо в греках він тільки вивчився читати. Й коли перегорнув до кінця шкіряний сувій, замислився.

Жорстокий і кровожерливий бог юдеїв і всі його боженята. Свій власний народ розігнав на чотири вітри. Тоді Богданові спало на думку інше: невже той бог такий могутній і такий мудрий? Адже його раз по раз обводить докруг пальця Сатанаїл! Якщо бог усе сотворив своїми руками — то нащо ж сотворював гріхи та спокуси? Невже бог Єгова не відав, що Змій одурить його й уверне його ж творіння в смертний гріх?

І коли одного вечора до терема прийшов велій болярин Борислав, князь уже мав цілковито готову думку щодо юдейських богів.

— Наші суть ліпші, — сказав він Бориславові.

— Хто? — не второпав той. Богдан відповів:

— Русинські кумири.

В каламутні шибочки було видно, як розпливчатими чорними цятками над голим віттям трепет у княжому двірці літають довкола старих гнізд гайворони, їхній ґелґіт линув у світлицю, й Борислав сам до себе мовив:

— Весна йде...

— Весна, — повторив Богдан, і собі глянувши в віконечко. — Чи чув єси, де є... Годой?

— Ні, — озвався Борислав. — Пощо тобі Годой?

— Питаю, — відповів князь. — Ото лежить його книга.

— Виджу.

— Що діє Вишата?

— А що? — безбарвним голосом одгукнувся велій болярин. — Шкребе коні твої. — Й раптом підвищив голос: — Забув єси, княже, літа наші молодії? Сидиш на столі вітця свого й нас єси геть охабився.