Іван Білик - Меч Арея

— Осе!

Вона простягла йому зозулястого гребенача й знову вклонилась, Богдан узяв його й пішов повз матір на ґанок, тоді, згадавши, разом із птахом ув одній руці збігав нагору й повернувся вже підперезаний мечем і в теплій овечій гуні, виквашеній у дубовій корі.

У двірці вже зібралося чимало люду — й челядники, й роби княжі, й можі, й підлі кияни, чулися збуджені веселі голоси, й коли київський князь повернувся назад до Годоя, в наквацьованих кров'ю руках його була тільки зозуляста й гриваста півняча голова. Князь аж сяяв од радощів.

Годой підвівся на вистеленій бурим ведмедном лаві й узяв ту голову, й обидва так старанно роздивлялися її, ніби могли помітити в ній риси юного київського княжича, який народився кілька хвилин тому.

— Першого Данком єси нарік? — поспитав Годой.

— Данком.

— Ліпо є, що не кура й сього разу.

— Так є.

Вони старанно уникали слова син, бо не можна згадувати людину, перше ніж її вречено буде котромусь кумирові. Київський князь, побоюючись, аби гість не переступив покону пращурів, бо від хрестатих можна сподіватися всього, поквапливо сказав:

— Учинив єсмь требу всеміжному Юру. Нарікаю йому сина свого!

Тепер можна було не боятись уроків, і він, а по ньому й князь Годой, полегшено зітхнули.

— Юрко?

— Так буде, — відповів київський князь і знову почав ворожити на півнячій голові, бо там усе сказано: й яким виросте новий княжич, і що робитиме, й скільки перемог на ратному полі матиме за своє життя, й скільки поразок.

Увечері на горі княжого хорому зібралася весела учта. Годой, спираючись на довгий меч, піднявся й собі сходинами на другий поверх. У найбільшій княжій світлиці сиділи всі значні люди князівства. Навіть челядникам і робам було виставлено в підклітях кадь меду й кілька дзбанів сити.

Приїхав і тесть князя київського вруцький князь Воїбор. Старий надзвичайно тішився, що його донька Русана дарує князеві тільки чад можеського шибу. Добре випивши, він перекрикував усю весільбу:

— А речи, княже: ліпа моя кров?

Богдан удоволено кивав головою й пив, і хоч настояні меди не брали його, та настрій мав добрий, веселий, бо таки можеське чадо двічі підряд народити — неабияка достойність, Києвому городові треба можів ратних, сміливих, і про се князь говорив того вечора не раз і не двічі.

Годой не був п'яний, бо пив мало, вів здалеку й ніколи не закінчував своєї думки, Богдан же швидко розгадував його хитрощі, й се теж додавало настрою.

— Греки не познають нашу звитягу.

— Вони дають Великому князеві дань.

— То не з шани, княже. Лиш убояться мечів наших.

— Слава й за те.

— Слава, та чи надовго? Вони гнусяться мм...

— Язичниками?

Годой, не знавши, як вимовити те слово, щоб не образити Богдана, тепер кивнув.

— Я ніколи не начеплю своєму синові хреста на шию, — розгадавши, куди верне Годой, усміхнувся київський князь.

Годой похилив голову й теж усміхнувся.

— Речи своїм грекам, що київський князь Богдан Гатило такоже гнушається їхніх кумирів.

— Бог єдин є, княже, — нагадав луганський гість, але в душі поцінував киянина: той таки не сказав: «Гнушаюся твоїх кумирів».

— Ти чув єси про... Юрів меч?

Годой пильно вдививсь у київського князя й не зразу відповів; у світлиці було гамірно, задушно й півтемно, горіла тільки свіча біля них та смоляна скіпка над протилежним краєм столу. Косар спробував упіймати вираз Богданових очей, але не зміг і відповів зовсім не те, про що його питано:

— Тепер найможнішим оружжям є...

Богдан докинув:

— Я відаю, про що маєш хіть казати: хрест?

— Хрест, — потвердив Годой. — Ти прийдеш до сього, княже. Нехай лише не буде пізно. А... меча Юрового... не згадуй. Він приносить котору.

— Меч Юра — то є оружжя супроти котори, — впевнено заперечив Богдан.

— Він видавався й твоєму прадідові не до руки.

— Прадідо мій звольнив Русь, і Сіверу, й Дерева з-під готів. І лужан звольнив.

Поки Годой міркував, Богдан заговорив про геть інше.

— Не мислив єси, пощо грецькі князі та боляри в такій моці суть?

— У якій моці?

— Скоти багато ймають.

— Не відаю.

— А я відаю. Бо вельми багато робів імуть.

— Не знаю. Ти був єси в греках...

— Був і многе єсмь видів. Багато ймають скоти. А ми смо дужчі за них.

— Дужчі?

— Дужчі смо, бо їхні роби й челядники втікають од них і біжать до нас. Роб скільки тягне? Десять гривен? Наші роби висиджують на десять гривен — і вільні. Я садю його на землю, й він оре її, бо він уже є смерд. А грецькі роби? Роби суть — робами будуть і до скону. А з роба — скільки єси вбив, стільки й в'їхав. Чи так є?