Іван Білик - Меч Арея

І з'явився в стольному царі-городі Константинополі євнух вельми мудрий і зело хитрий і підкорив собі ввесь клір, і молодого імператора, й саму всемогутню Пульхерію, й тепер у царі-городі чувся голос Олександрії, городу єюпетського.

Й було ім'я тому євнухові безбородому Хрисафій.

Київський князь Богдан Гатило вітав гостей. І хоч він був їм не дуже радий, та закон і покон племені руського й полянської землі змушував одкривати перед гістьми й ворота, й хороми, й серце. Він дивився на можа, що сидів за столом, і намагавсь оскресити в замулах пам'яті далекий день квітного місяця, коли вперше бачив його.

То був луганський князь Годечан. Київський володар спробував полічити, скільки ж минуло відтоді літ, і не міг достеменно згадати сього. Князь Годечан задумливо посмикував собі довгу русяву косу й мало чим нагадував того кощавенького й хоробливого юнака, що назвався тоді Годоєм. Скільки ж літ минуло? Скільки? П'ятнадесять? А може, й шістнадесять. Про що він думає, сей жилястий косак?

— Чи не мсту прийшов єси чинити, княже? — з ледь прихованою дратівливістю спитав Богдан і тут-таки зрозумів, що зовсім не те має на думці гість. Князь Годой сумно всміхнувся й трохи недоречно й для своєї коси лугарської, й для віку, бо мав щонайменше літ із тридцять чотири, зітхнув:

— Пощо згадувати, княже, буле?

— Єси ж роду... — Богдан завагався, чи вимовити те ймення, чи ні, та вже коли почав, мав і довершувати, й він сказав: — Єси ж роду Джюрджевого.

— Так є, — неохоче відгукнувся луганський князь. — Брат єсмь утретє йому. Та...

Він не доказав, бо ввійшли Борислав із Вишатою.

— Сих можів знав єси, княже? — спитав Богдан, кивнувши на їхній уклін. — Були вони і тоді, коли ми смо з тобою вперше звиділися. Сей між — боляр Борислав Борич, а то — старий конюший Вогнянич.

Увійшлі посідали з княжої лівої руки, Борислав простягся до дзбана з медом і налив собі й Вишаті. Вони вже знали, хто завітав до двірця, й нашорошено дослухалися розмови. Київський князь чекав, що казатиме далі Годой, але косацький гість не виявляв балакучості. Довгий стіл з товстенних дубових дощок займав півсвітлиці, попід вікнами й уздовж трьох стін тяглися вкриті картатими ряднами лавиці. Між вікон горіла червоним вогнем грубенька соснова скіпка, заливаючи помешкання мерехтливими відлисками.

— Звідкуду йдеш і куди путь побрав єси, княже? — перервав мовчанку Богдан.

— З Лугу йду. Переставилася, моя жона, царство їй небесне, то надумався єсмь...

Богдан у неприємному здогаді перебив його;

— Чи не єси, княже, хрестатий?

— Вірую в єдиного бога, — відповів, схиливши зір додолу, князь косаків.

Київський володар зневажливо посміхнувся. Тепер йому було ясно, чому Джурджів родич не править з нього помсти. Він так і сказав йому. Годой відповів, наче виправдовуючись:

— Апостол наш Лука мовив: той, хто піде за Христом, не матийме ні вітця, ні матері, ні братті, ні сестер... Бог наш сам так діяв і нам велів: прощайте ближнім гріхи їхні.

— Й кревну мсту? — перепитав Богдан, і Годой не відчув у тому ніякої пастки.

— Й кревну мсту, брате.

Богдан тріумфував:

— Так може ректи послідній страхливець!

Він пошукав підтримки в очах Борислава та Вишати й знайшов її. Старий конюший тихо всміхнувся, болярин же підніс угору свій череп'яний полумисок із медом:

— П'ю до тебе, Гатиле.

Князь лугарів не звернув на те уваги. Він сказав:

— Так нарік тебе косацький отаман сотенний Шумило...

— Шумило жиє?

— Жиє.

— То речеш: ні братті, їй сестер? — устряв у розмову Борислав.

Годой зітхнув.

— І носиш на шворці їхній знак?

— Вірую в святу трійцю, боляре. — Й, може, рятуючись од неприємної розмови, сказав київському князеві: — Був єсмь у… Ясновиди. Маю хіть сватати її.

Гатило буркнув:

— Будь щасний.

Але Годой промовив:

— Не воліє вона.

— Пощо ж, княже? — прискалив око болярин, а Гатило мовчав, хоч у погляді йому промайнув колючий вогник. Годой відповів не боляринові, а в бік осподаря дому:

— Через тебе, княже.

— Чого ради через мене? Так і рече?

— Ні, не рече. Я сам відаю.

— Се як же?

— Стариця... Ходив єси до неї, й вона страхається тебе.

— Я-м не дикун об жовтих іклах, аби мене страхатися, — знову буркнув Богдан, але вже якось не так збентежено й сердито.

Борислав нагадав:

— Як же то є, княже Годечане? Ваш закон лугарський не дає женитися на вдовиці.

— Мій біг дає жонитися тричі, — сказав Годой.