Валентин Чемерис - Сини змієногої богині

Також не виключено, що в монастирі вже був один Діонісій, наприклад, Великий (високий), тож могли на противагу йому нового Діонісія, «нашого», й наректи Малим, якщо він при всьому ще й не вдався зростом. (А скіфи зростом не відзначалися.) Чи назвали так на знак того, що він родом був із Малої Скіфії – і таке можливо.

Що про нього ще відомо?

Офіційно: Діонісій Малий Dionysius Exiguous (перша пол. VI ст.) – настоятель монастиря біля Риму (певно, був добрим ченцем-організатором, що з роками зумів вибитися в начальство братії). Найбільшим його подвигом вважається (так воно і є насправді) встановлення літочислення від Різдва Христового.

Настоятель, а заодно і папський архіваріус монастиря, Діонісій Малий, працюючи в скрипторії (в монастирях – кімнатка поруч із бібліотекою, у якій під наглядом бібліотекаря переписувалися книги), частенько бувало при нагоді – як заходила мова про літочислення – обурювався:

– Допоки ми, християни, діти нашого Отця і Господа Ісуса Христа, будемо вести лік літам від воцаріння гонителя християнства Діоклетіана? Допоки будемо користуватися його ерою? Потрібно негайно увести нове літочислення, нову еру – від дня народження нашого Господа!

Але слова тільки тоді чогось варті, якщо за ними йде справа (Бог любить не наші красномовні слова, а наші діла), тож справою і зайнявся Діонісій.

Після довгих підрахунків він дійшов до думки, що Ісус Христос народився 25 грудня 753 року від заснування Риму. (До того 25 грудня в імперії відзначалося, як свято язичництва «Непереможного Сонця», лише потім день той став святом Різдва Христового.) Діонісій поділив час на два періоди: до народження Ісуса і після. Отже, нова ера християнства мала починатися від народження Христа. За основу реформатор узяв повідомлення євангелій про день воскресіння Ісуса Христа (повня, третій день після весняного рівнодення), його вік і вирахував день народження засновника християнства, і в своїх пасхальних таблицях (525) Діонісій Малий вперше увів точку відрахунку світової релігії – дату народження Христа. За його підрахунками, це сталося за 525 років до того часу, коли Діонісій Малий розпочав свої розрахунки. Себто 25.12.753 року від заснування Риму. Скіфського реформатора чекав успіх і визнання – хоч і не швидкі. Спершу запроваджене ним літочислення від Р. Х. (історики й науковці донедавна заміняли літери «Р. Х.» – Різдво Христове, літерами «н. е.» – наша ера), буде прийняте в Римі, згодом на Заході та в інших християнських країнах. А десь із 1000 року його таблиці нарешті отримають визнання і витіснять всі інші літочислення. (Хоча й не всюди. Наприклад, ера Діоклетіана, що почалася 29.08.284 року й досі… триває. У коптів та ефіопських християн.) Так розпочалася ера від Різдва Христового і завдяки цьому й збереглося ім’я самого Діонісія Малого, скіфа за походженням, римського ченця «за фахом», мабуть, останнього скіфа планети Земля.

Це ж треба, га? Дожитися до того, щоб стати останнім представником свого народу! Принаймні відомого з історії. Але саме він, скіф із Малої Скіфії, яка вже тоді зникла, переміг могутнього імператора могутнього колись Риму, ліквідувавши його еру, якою Діоклетіан Гай Аврелій Валерій так гордився і вважав, що встановив її навіки.

А ми завдяки скіфові маємо сьогодні – як пишуться ці рядки – на календарі рік – 2005-й. І кожного дня, зриваючи з календаря черговий аркушик чи викреслюючи ще один прожитий день біжучого року, я ні-ні та й згадую Діонісія Малого, останнього скіфа, який послав нам такий щедрий дарунок – як прощальний привіт навіки зниклого народу.

СКІФИ (в офіційному викладі): об’єднання іраномовних племен, яке існувало у Північному Причорномор’ї у ранньому залізному віці. Відомості про скіфів є в ассирійських джерелах, працях античних авторів, найбільше у IV книзі «Історії» Геродота.

Геродот переказує три версії появи скіфів у Північному Причорномор’ї – дві легенди та одну подібну до дійсності. Про переселення скіфів під тиском масагетів. Напівлегенду, напівдійсність підтримують і дані історії та археології: справді, при5йшла кочівницька культура наклалася на місцеву і, як наслідок, – утворилося те, що й називається нині скіфською культурою.

І все ж відомостей про історичні події у житті скіфів мало – літописів, на кшталт руських, вони, як відомо, не залишили. Як і взагалі, писаної своєї історії, бо ж і писемності не мали. За Геродотом, скіфи на чолі зі своїм царем (вождем?) Мадієм, сином Прототія, переслідуючи кіммерійців, так розігналися, так захопилися своєю перевагою і відносно легкою перемогою над іншими кочівниками, що перейшли Кавказ і, оволодівши Азією, – теж відносно легко, – дісталися навіть Сирії – нині Сирійська Арабська Республіка, держава на заході Азії. І почалося 28-річне панування скіфів в Азії (деякі історики небезпідставно називають його «пограбуванням Азії»), але закінчилося воно негадано (хоча до того й здавалося вічним): кривавим бенкетом Кіаскара, на якому частина скіфів на чолі з їхніми вождями була перебита, а інша, рятуючись від повного розгрому, кинулась знайомою дорогою («скіфський шлях») через Кавказ і повернулася туди, звідки й вирушила 28 років тому – в степи Північного Причорномор’я. Але там їх вже забули, там їх ніхто не чекав, і прибульцям (блудним синам) довелося розпочати й витримати нелегку боротьбу з молодими скіфами – нащадками рабів та скіфських жінок. Ледь-ледь вони ту перемогу здобули. (А втім, мусили, адже більше їм жити, як у степах Північного Причорномор’я, не було де.) Але згодом фортуна ніби до них повернулася лицем. Як кажуть, не було б щастя, так нещастя допомогло. 519 р. до н. е. скіфи на чолі з трьома своїми царями – а тоді в них було три царі – Іданфірсом (старший цар), Таксакісом та Скопасісом перемогли персів, що їх у межиріччя Дніпра та Дону приводив Дарій І Гістасп.