Валентин Чемерис - Трагедія гетьмана Мазепи

И наконец, последний штрих к портрету “борца за свободу украинской нации”. Свидетельствует Ґустав Адлерфельд, камергер Карла XІІ, о том самом соглашении, ради которого Мазепа перебежал к шведам: “Вся Украина, включая княжества Северское, Киевское, Черниговское и Смоленское, должна вернуться под владычество Польши и оставаться под ее Короной, за что Мазепа награждается титулом князя и получает Витебское и Полоцкое воеводства с теми же правами, которые имеет Герцог Курляндский в своей земле”. Вашингтон с Боливаром отдыхают в тенечке, поскольку “нормальные герои всегда идут в обход”.

Вспоминая всех “героев”, возведенных в это звание господином Ющенко, можно отметить только одну поразительную схожесть – все они классические предатели земли своей ради шкуры своей. И это в принципе нормальная трактовка для ярых приспособленцев, в одночасье превратившихся из правоверных коммунистов в яростных националистов. Поэтому понятия “герой, героизм” они и ставят с ног на голову, дабы себя, любимых, слегка “почистить”.

Следуя такой уже сложившейся традиции, будет логично и памятник в Полтаве поставить головой вниз, ногами кверху. И правда истории будет соблюдена, и поток туристов обеспечен!» (Писано анонімно.)

Немає місця цитувати це повністю. Подібних «памфлетонів» нині стільки розвелося в Україні, що для них і паперу не вистачить. До всього ж подібні «памфлетоністи» почуваються нині в Україні, пардон, «на територіальному просторі, що його нині називають Україною», як у краю неполоханих звірюк.

І ніхто їх не полохає – свобода, демократія! І «памфлетоністи», сповзаючи з сатири та гумору на позиції баби Параски, яка банітується з бабою Палажкою, пишуть і пишуть. Здебільшого в дусі «Катехізису» недоучки-студента Нечаєва: «мета виправдовує засоби». Подібну програму Нечаєва колись К. Маркс та Ф. Енгельс назвали «казарменим комунізмом». У нашому – клінічному! – випадку це – казармений російсько-імперський шовінізм, переповнений жовчю та зневагою і ненавистю до українців, які, бачте, посміли боротися за свою свободу і вирватися з російського ярма та називають того, хто колись першим розпочав цю боротьбу, героєм.

Не вельми почесна робота – писати на рівні туалетного плінтуса, але «памфлетоністам» діватися нікуди – треба відробляти отримані аванси, видані за очорнення національних героїв України, які боролися – і борються – за незалежність своєї Батьківщини.

Не відстають від таких «памфлетоністів» і «святі отці» Руської православної церкви (звичайно ж, Московського патріархату).

Двоє століть – ба навіть більше – щороку, в першу неділю Великоднього посту в усіх церквах Російської імперії з амвона проклинали, проклинали й проклинали Івана Мазепу, проголошуючи йому анафему. Та й після того як російське самодержавство почило в бозі, в радянський період це ім’я якщо й згадували, то лише з образливо-лайливими епітетами, тож образ гетьмана змальовувався виключно лише чорними фарбами. Та й факти його життя підбиралися і подавалися здебільшого тенденційно перекрученими, у невигідному світлі.

Але коли в незалежній Україні почали передруковувати книги, статті та інші публікації про Івана Мазепу істинного (вони вільно виходили за кордоном, де їх не могла заборонити всемогутня тоді радянська цензура), то що за незвичайна особистість українського гетьмана нарешті постала й перед нами, українцями!

І виявилося, що це ніякий не «зрадник», а незвичайна, унікальна людина. Наполеглива в своєму стремлінні вибороти Україні волю. І ще в особі Івана Мазепи переплелися романтичні пригоди, драматизм долі, трагізм епохи. І – любов. Та любов, що, за словами українського поета, приходить лише раз на тисячу літ.

А якої думки про Івана Мазепу був славетний отаман Запорозької Січі Іван Сірко?

Іван Мазепа, у часи Сірка ще молодий і, як казали, голінний (бравий, завзятий, охочий до чого-небудь, можливо, й до авантюр, як тлумачиться це симпатичне слівце), десь починаючи з 1669 року, був на службі в гетьмана П. Дорошенка.

У чині генерального осавула числився дорадником, порученцем і навіть приятелем гетьмана, який з будь-ким не водився. Як такий, що «гарно тямив балакати» (риторику ж бо вивчав), часто виконував важливі міжнародні (десять мов знав!) та дипломатичні доручення. Був – і не раз – посередником у переговорах з турецьким султаном, кримським ханом, польським королем, московським царем.

Якось під час однієї з таких поїздок до Криму (звідти він мав вирушити ще й до Туреччини), коли гетьманського посланця супроводжував турецький загін – Мазепа з татарами потрапив у засідку на якомусь там шляху. Турків козаки ще в сутичці нападу порубали, а Дорошенкового посланця схопили – та він і спротиву не чинив, свої ж бо козаки.