Валентин Чемерис - Трагедія гетьмана Мазепи

Якусь мить у вухах батуринців ще відлунював набат, а тоді – теж раптово – почувся несамовитий жіночий крик. Чи – вереск. Високий, пронизливий, неприємний, що роздирав і вуха, і душу.

Якась нещасна кричала й побивалася. І спершу невтямки було збагнути її верескотню – яке ж лихо з нею лучилося? А тоді до батуринців дійшло: нестямно кричала-волала пані Кочубеїха, жінка взагалі ніби ж статечна, поважна, як матрона. То яке лихо прийшло до пана генерального судді, що жона його Любов Федорівна так побивається серед ночі? Та Любов Федорівна, яку пан генеральний суддя дуже кохав, у всьому їй потурав і навіть сам слухався її. «Це ти в себе, у суді генеральний старшина, а вдома під моєю орудою, ти – козачок!..» – так частенько пані Кочубеїха повчала пана Кочубея. І що таке з нею нагальне лучилося, що пані так репетує опівночі, і репетує чи не на все місто. Це тільки вона, пані Кочубеїха, могла веліти серед ночі – накипіло в жінки чи що? – вдарити в набат, а тепер, після своєрідного музикального вступу, дала волю своїм почуттям і заодно й голосовим зв’язкам.

Біля садиби пана генерального судді у світлі місяця уповні вже зібравшись – ба збігшись, як на пожежу! – тупцювалося чимало батуринців.

Любов Федорівна, погрожуючи комусь угорі, аж у районі місяця, стисненими кулаками (пристойні в жінки кулаки, як у доброго дядька), кричала, як кажуть, від душі:

– Люди-и-и!!! Православні!!! Та що ж це коїться?! Бідство несусвітнє! Дщерь мою вночі похитив, – о, Господи, спаси й помилуй милостивий!

Хто «похитив»? Яку «дщерь»?

– А той, що при владі. Думає, як з булавою, дак йому вже й море по коліна. Дівиць уже може похитить. Але є і над ним цар – у самому Петербурзі. От він йому покаже, як дівоньок невинних серед ночі красти!

Батуринці все ще не могли збагнути. Яку дівицю?

Тож тілько в пісні співається, що якусь там Галю, Галю-роззяву викрали оті самі… Пригадуєте:

Дівчині, може, клопіт, а вони ще й виспівують:

Га? Ви чули про таке? Щоби в козаків-гультяїв та було лучче, як в рідної мами! Галя й повірила – дурне дівчисько, «покозакувати» їй, бачте, закортіло. А чим скінчилося? Гемонські та анахтемські козаки-гультяї повезли викрадену дівчину темними лісами, а тоді, нічого кращого не придумавши, «прив’язали Галю до сосни косами…» Назбирали хмизу й підпалили сосну. От гемонські іроди!

Сосна палає, а Галя, певно, поумнівши, кричить-промовляє:

Та ще темненької ночі гулять не пускає… І правильно. Нічого з козаками темними ночами і лісами темними колобродить.

А більше дівчат мовби й не викрадали. Може, деінде, але не в Батурині. То чого ж пані Кочубеїха репетує, що хтось «похитив» її дщерь? Хай краще вдома тримає та гуляти до козаків не пускає оту дщерь, тоді й бевкати серед ночі у дзвін відпаде потреба.

Хтось, занепокоєний раптовим бовканням дзвону, бабу згадав… Оту, що якось до Батурина приперлася, ніким не кликана, не звана. Та й почала лякати люд православний, біду віщувати, лихо накликати:

– Спасайтеся, люди, бо лихо вам буде. Гряде до вас, вже в дорозі воно. Живе серед вас чоловік, котрий потай темної ночі пустить у дім ваш гада, і гад той вас усіх пожере, а дім ваш спопелить і в руїну його перетворить… Стережіться того лиходія! Він живе серед вас, чоловік той зовні, а в середині – диявол. Не дайте йому вас погубити!

Було й таке.

Не інакше, як лиха година занесла до Батурина ту бабу – навіщувала три короби жахів. Баба та… У батуринців тоді й волосся сторч на голові стало. А вона й щезла, баба та…

Стали батуринці гадати – хто ж вона така? З часом і забули. Дарма. Не інакше як відьма. Буцімто з Конотопа [4], бо там осідок відьомський та чаклунський.

А відьми, щоб ви знали – чаклунки, чародійки, чарівниці, обавниці, босоркині-потворниці – бувають родимі і вчені. Останні найбільше шкодять, бо свої знання набувають від старих чарівниць. Або й від самого чорта. Кому лихо піднесуть, а кого й застережуть від лиха. От і відьма, що в Батурин заникнула, зело вчена була. Правда, її роздивитися гаразд не встигли. Та і як її, лиху чарівницю, яка іноді й доброю буває, роздивишся, як вона на позір ні баба, ні дівка, ні жінка. А таке щось… Хоча може бути і бабою, і дівкою, і жінкою водночас. Як це їй удається? А дідько те знає! Відьми – вони на все здатні і все тямлять. Може бути така босоркиня і кралечкою, і потворою, може людиною бути, а може прибрати вигляд якоїсь тварі чи й речі із хатнього вжитку… А виявити відьму можна лише підсмажуючи молоко на сковороді. Чи поклавши на поріг розжарену підкову. Або й відварити у воді шматок сирого полотна з дев’ятьма застромленими шпильками… А найпростіше відьму так можна викрити. Спіймати її, до ніг каменюку важенну прив’язати та у воду її на глибоке й кинути… Втопиться, значить не винна, а випливе – вона, бісівка! Відьма клята… Але тоді, як вона, чортівка, з’явилася в Батурині, люди не встигли так зробити. А була вона ні баба, ні дівка, ні жінка… І краля, і потвора водночас… Та й почала пасталакати і своїм просторікуванням люд хрещений страхати. Про того чоловіка, який серед батуринців живе, та якось комусь дім відчинить і гада до нього впустить, а гад той усіх у домі тім пожере, дім спопелить і на руїну його перетворить… І всі-всі загинуть – і малі, і старі…