Ярослав Яріш - Лицар з Кульчиць

– Кінчаймо, тату, торгувати, бо вже нема чим здачу давати.

Обидва турки враз поглянули на нього.

– Як ти смієш обзиватися без дозволу, невірна собако! – рявкнув наглядач і з канчуком замахнувся на Юрія.

– Чекай, – зупинив його купець. Запитав невільника: – Звідки ти вмієш по-нашому?

– Бував у ваших краях.

– Що означає те, що ти сказав?

Юрій глянув сміливо на купця, хоча невільникам і заборонялося дивитися в очі своєму господарю. Тоді перевів погляд на наглядача, на обличчі якого застигла гримаса гніву.

– Колись у нас жив один жид і мав він сина. Одного разу взяв його на торг. Старий давав товар, а малий видавав решту. Так видавав, що на кінець дня не було ні грошей, ні товару. От він і сказав до старого: «Кінчаймо, тату, торгувати, бо вже нема чим здачу давати». Так і у вас.

Наглядач знов замахнувся.

– Підлий раб, ти посмів обізвати свого господаря жидом?

– Та зажди ти, Мустафо! – гаркнув Ахмет, і наглядач відійшов від Юрія, як побитий пес. Натомість купець знову запитав невільника: – До чого тут та байка, яку ти розповів?

– Бо ви продали збіжжя за те, за що й купили. А крім того, у вас пішли затрати на мито, на дорогу – одне слово, ти, купче, сам втопив свої гроші.

Ахмет нахмурився:

– Поясни.

– Нема чого пояснювати. Ти купив 29 лаштів зерна, а це 1740 корців, і десь коло 62–63 тисячі гарнців. Ти заплатив 200 дукатів, а дукат на ринках коштує десь 160 аспрів. Один лашт зерна тобі обійшовся десь близько семи дукатів. Це досить дорого, я знаю, де можна взяти за п’ять з половиною. Якщо перевести дукати у аспри, то ти один гарнець брав десь за піваспра. А продавав за скільки?

– Також за піваспра, – купець і наглядач пороззявляли роти й перезирнулися. – Мустафо, негайно розкуй його!

Кульчицький сидів уже за столом і переглядав папери. Купець і наглядач стояли над ним, підносили йому все, що Юрій вимагав. Козак впорядкував документи, на його вимогу Ахмет познаходив багато із паперів, яких бракувало, які валялися бозна-де. Далі Юрій почав малювати: розграфив аркуш паперу, позначив дебет, кредит, кількість товару і суму, почав писати й рахувати.

Ахмет із зачудуванням дивився на його роботу і тільки потилицю почухав, коли Юрій вручив йому звіт.

– Я дам тобі новий, гарний одяг, ти будеш їсти з мого столу. А ще подарую наложницю, а як хочеш – то й дві.

Кульчицький поглянув на нього:

– Не хочу я нічого. У неділю свято велике християнське – Великдень. Дозволь моїм братам відпочити в той день і гідно Бога нашого прославити…

Він більше не жив у малому смердючому сараї разом з іншими невільниками. Ахмет подарував йому свій старий одяг, їсти також давав, що сам їв. Кульчицький жив у вузькій, але теплій комірчині просто на складі, де вів облік і тримав свої папери. Саме таку роботу тепер доручав йому купець Ахмет. Друзі-невільники спочатку дивилися на нього криво, навіть плювали в його бік. Вони поки що не розуміли, чим Юрій зумів заслужити таку ласку. Лише потім дізналися: на Великдень, коли їм видали новий одяг, дали помитися й не заставляли цілий день нічого робити, а зате дозволяли молитися й тихо співати, то заслуга Юрія.

Кульчицький і не намагався розжитися на ласці Ахмета, а лише завжди просив за своїх товаришів: купець став поважати його за це ще більше.

– Бувають такі собаки, бо людьми їх не назвеш, які готові свого брата втопити у ложці води. Ти ж дбаєш за своїх одновірців, шляхетний ти чоловік. Тобі, далебі, можна вірити.

А ще, як і обіцяв купець, він прислав Юрієві наложницю – рабиню. Кульчицький відмовився – мав свою дружину, яку пам’ятав і досі любив.

– Вона гарна? – запитав про Марію наглядач Мустафа.

– Дуже гарна.

– Тоді забудь про неї. Якби це була турчанка, то чекала б на тебе, а християнка, та ще гарна – не буде.

Кульчицький поглянув на турка, вловив у очах його насмішку.

– Коли так і станеться, то тільки через мене, і винуватити її я не буду. Однак Марія не така – вона дочекається, от побачиш.

Турок по-дурному зареготав і пішов. Юрій відчував, що цей Мустафа недолюблює його.

Ведучи справи Ахмета, Кульчицький не забував про свої наміри чимшвидше вирватися з неволі. Тепер це можна було зробити ще легше: купець йому довіряв з кожним днем дедалі більше, почав усюди брати із собою. Вони плавали по цілому морю, часто бували в Стамбулі: туди возили зерно, а звідти – тютюн та каву. Ахмет мав свої маєтності в Бєлграді, Юрій почав і туди їздити разом зі своїм паном. У всіх цих поїздках чи зустрічах Кульчицький намагався знайти якусь надійну людину, яку добре знав, аби та викупила його з неволі. Юрій розумів, що зараз турок захоче за нього захмарну ціну, бо за цей час Кульчицький став для нього людиною незамінною.