Ярослав Яріш - Лицар з Кульчиць

– Не гарячкуй, подумай. Нащо тобі вмирати так скоро? Прийми в серце Аллаха – добре тобі буде. Ти чоловік не дурний, поміж нами здобудеш собі добру славу й багатство, матимеш гарну жінку, а схочеш, то й двох-трьох.

– Ваша віра – погана, – з притиском відповів Юрій.

– Що? – перепитав турок, хоча добре почув слова Кульчицького.

Козак розумів, що його зараз хочуть завербувати – сам не раз робив таке. Тут основне – не припуститися м’якотілості, а виказати твердість. Коли будеш вагатися – турки не злізуть з тебе, і ця мука не закінчиться ніколи. А так або справді вб’ють, або відчепляться.

– Кажу, віра ваша погана, проклята! – гукнув Кульчицький голосно, аби ага почув добре.

– Ах ти ж шакал!

Цього разу ага сам не бив – закликав на допомогу двох яничарів…

Аги не було довго. За цей час козак трохи оклигав, перестали боліти побиті кістки. Душа також не боліла – людина здатна звикнути до всього. Ага ж навмисне довго не заходив, вичікував. Колись у давнину говорили, що очікування смерті є гіршим за саму смерть. Кульчицький мав зламатися. Коли турок нарешті навідався до нього, то оголосив просто від порога:

– Вже паша вирішив, що має зробити з тобою. Я йому розказав, що ти відмовився прийняти іслам, паша дуже розізлився. У наше місто прибуло багато правовірних із Тягина. Козаки побили їхніх чоловіків, братів, синів, хати попалили. Паша вирішив віддати тебе їм. Уявляю, що вони з тобою зроблять: пошматують живого.

Юрій мовчав. Турок уважно вдивлявся в його обличчя, проте жоден м’яз на лиці козака не смикнувся. Лице було ніби з каменю витесане.

– Чого мовчиш?

– Бо мені однаково як померти. Думкою я вже у раю. Ось Христос уже кличе мене й садить біля себе. «Тут твоє місце, біля мене, бо ти не зрадив Христову віру і помер у благочесті», – каже він мені.

Ага не говорив більше нічого про смерть. Намагався завести бесіду про життя.

– Коли так, то маю подарунок для тебе. Ти сподобався одній рабині, вона хоче зустрітися з тобою. Я не міг відмовити, бо ти мужній воїн, а таких я поважаю.

По цих словах до темниці зайшла дівчина. Була одягнена по-турецьки, мала на лиці паранджу. Ага махнув рукою, вона підійшла ближче, стала перед Юрком. Він також підвівся.

– Покажи йому своє лице, дозволяю, – сказав ага.

Дівчина зняла паранджу. Була досить гарною, судячи із великих блакитних очей – слов’янка.

– Що, подобається? Чого ж ти такий несміливий, козаче? Може, ти й справді жінки ніколи не бачив? Ви ж там на Січі без жінок живете, чи не так? Ти тільки скажи: можу й хлопця привести, ха-ха-ха!

Юрій пропустив повз вуха його слова, дивився на полонянку.

– Розважся іще собі перед смертю, а завтра підеш на страту.

Турок вийшов. Кульчицький сів на свою лаву, голосно видихнувши.

– Сідай. Не бійся, не скривджу тебе, – сказав дівчині, бачачи, що вона вся трясеться. Тоді додав: – Я жонатий. Як звешся?

– Фатіма. Я з України.

– Потурчилася?

– Не могла витримати тяжкої неволі.

Фатіма присунулася ближче, взяла Юрія за руку:

– Тяжко тут, одна людина пропаде, не дасть собі ради поміж турками. Ти відважний козак, ти мужньо витерпів муки за свою віру. Досить з тебе: ти віддав борг Батьківщині і товаришам. Будь зі мною ці останні свої години.

Вона притулила його руку до своїх грудей, міцно притиснула своїми руками. Юрій мовчав. Думав, які ж усе-таки жорстокі ці турки: проклятий ага навмисне підіслав йому цю дівку, знав, як тяжко собі буде відмовити в останньому задоволенні. Турок ішов на все, аби тільки завербувати Кульчицького.

Розтлумачивши ці роздуми по-своєму, дівчина пішла в атаку. Вона присунулася, однією рукою обійняла його, другою почала розстібати закльопки на своєму одязі.

– Облиш, – відсторонив її Юрій. – Казав же тобі, що жонатий я. Азі скажи, що і так віри не зречуся.

– А ти забудь, – вона не збиралася поступатися. – Нащо вмирати, як можна жити, любити. Забудь усе, що було, почнемо все спочатку, я тобі допоможу…

Він знову відсторонив її, підвівся. Фатіма також встала.

– Щоб я забув свою Марію? Свою землю, віру батьківську? Та пішла ти в…

Юрій підійшов до дверей, постукав:

– Гей, варта! Заберіть її звідси! Дайте хоч у смертну годину мені спокій. Гей, де ви там, бусурмани, кров би вас позаливала!

Минав час, а Юрія ніхто ні вбивати, ні страчувати не йшов. Не приходив ні ага, ні його дівки, тільки вартові-яничари подавали йому їжу двічі на день. Схоже, турки знайшли собі когось другого, якусь іншу іграшку, а за Кульчицького тимчасово забули. Надія на життя почала знову зароджуватися в душі козака. Він так і просидів у хурдизі, сподіваючись день у день, що його доля вирішиться. В’язень був терплячим, поводився спокійно, аби не привертати до себе зайвої уваги, аби навіть найменший спогад про нього заріс густим зеленим мохом забуття. Паші шкода грошей, що заплатив татарам за цього козака, і нічого путнього з цього не вийшло. Гроші треба відбивати, тільки спочатку слід почекати, аби все стихло.