Ярослав Яріш - Лицар з Кульчиць

Юрій любив літнє море, коли воно грається хвилями, посміхається, кличе до себе. Коли ж воно холодне, то вода стає чорною, ніби враз помирає, як і вся природа із приходом холодів. Море свище вітрами, гуркотить хвилями, стає грізним, суворим і так само відштовхує від себе, як влітку кличе.

Роботу невільники мали постійно. Війна поволі вщухла, й торгівля почала відновлюватися. Юрій на галери носив по трапу мішки зі збіжжям, а звідти – припас військовий для гарнізону та товари різні заморські. По пристані походжав наглядач із канчуком у руках, пильно стежачи за роботою невільників. Тільки хтось починав відставати від гурту, як турок одразу ж бив його немилосердно канчуком по спині, залишаючи на тілі червоні пасма.

Кульчицький сяк-так давав собі раду з роботою і по спині діставав не так часто. Одного дня привезли особливо багато збіжжя возами, і всі ці мішки треба було перенести у склади на пристані. Була вже весна, потепліло. Вітер з моря дув не колючо-крижаний, а лоскітно-теплий. Юрій давно вже чекав погожих днів, мружачись, дивився на сонце й посміхався йому.

– Гей, пани-брати, – впівголоса сказав один із невільників – колишній козак. Декілька чоловік саме скупчилося за роботою біля складу. – А чи знаєте ви, який день сьогодні?

– А що ж нині за день? – не міг згадати Юрій.

– Великодня середа, а в неділю – Великдень!

Туга враз охопила невільників від таких слів. Тепер справді захотілося додому, до родини. Кульчицький враз пригадав собі, як ходив у рідних Кульчицях до церкви на «хресну дорогу», як співали гуртом великодніх пісень. Згадалися і писанки, й паска, і церковний великодній передзвін. Серце защеміло у грудях шляхтича. Він саме ішов по пристані за наступним мішком і тут заспівав раптом:

І позад нього, і спереду по пристані човгали стомлені невільники, волочачи за собою тяжкі свої кайдани. Були зарослі, бородаті, у грубому полотняному сірому одязі. Вони прислухалися, а Кульчицький співав далі:

Із вуст невільників важко щось було почути, окрім стогонів. І раптом вони попідводили голови, підхопили:

– Ану тихо, гяури, позакривайте роти, невірні собаки! – забігав по пристані наглядач, однак пісня розрослася так, що її не годен був уже зупинити той миршавий бусурманин. Дарма періщив своїм канчуком, намагаючись когось примусити замовкнути, залякати. Дуже скоро пісню підхопила вся пристань:

– Тихо, шайтан вас забирай! – наглядачі вже позбігалися з усіх боків, за ними яничари. Тільки невільники, окрилені піснею, не боялися ні їхніх канчуків, ні ятаганів.

Купець Ахмет сидів за широким столом із пером у руці. Він собі щось записував, передивлявся якісь папери, щось підсумовував. Це був огрядний бородатий дядько, чорноокий, як і всі турки.

Наглядач притяг Юрія, штовхнув під стіну. Кульчицький, заточившись, впав, загримів кайданами. Це відволікло Ахмета, він підвів очі від рахунків.

– Це він почав співати. Що з ним робити? – вклонився наглядач.

– Зажди. Щось я ніяк не можу розібратися у всіх тих паперах. Ніби справи йдуть добре, а грошей не видно. От складений акт про п’ятсот мішків кави. Де ті мішки? Мито ми заплатили, а кава зникла? А пшеницю ми брали, а ячмінь? Я тут нічого не можу втямити!

Схоже, турок мав важливіші справи, ніж знущатися над невільником. Наглядач поклонився.

– Ми все виконували, як ти велів, вельможний. Я сам пильнував, аби жоден мішок, жодна жменька не пропала!

Ахмет зітхнув:

– Отак робиш, робиш на вас, топиш свої гроші як у болото… Пише он в описі: «Куплено 10 лаштів ячменю, 7 лаштів пшениці, 12 лаштів вівса». От, двісті дукатів заплатили. Ні зерна, ні грошей, тільки миші по складах бігають. А з тютюном що? Такий самий безлад!

Наглядач розвів руками:

– Продавали, як ти і велів, по піваспра за гарнець. Усе у відомість писали…

Юрій спокійно чекав своєї долі, сидячи просто на долівці, спершись об стіну. Турки говорили сміло, не криючись, не знали, що непокірний невільник розуміє по-їхньому. Раптом він сказав турецькою: