Ярослав Яріш - Лицар з Кульчиць

– Одумайтеся, брати! Що робите?!

Цей заклик панотця і справді трохи пригасив пристрасті. Притихли і поляки, й русини. Ігнатій Коналінський став навпроти отця, гукнув:

– Ви, схизматики, кинули мені образу і виклик. А ти, бородатий попе, ліпше сховайся і не кричи, бо ми тобі голову відітнемо, як там, у Кульчицях.

Пам’ять про те, як пани зарубали священика просто у кульчицькій церкві, була іще жива, рана ця боліла. До того ж молодий пан Ігнатій вирішив довести свої слова дією: коли священик не відступив, панок витяг свою шаблю і наставив на панотця.

– Тоді вже краще мені відрубай, – наперед вийшов Юрій і заступив собою отця. Тоді тихо додав: – Якщо зможеш.

– Хто ти такий? – скривився Коналінський. – У тебе навіть шаблі нема!

– За мною стоїть моя земля, віра і честь шляхетська, тому можу побороти тебе і без шаблі!

Присутні охнули, Коналінський приставив свою щаблю Юркові до шиї.

– З вогнем жартуєш, гевале.

Кульчицький посміхнувся:

– Усі бачили, як ти, пане, погрожуєш мені зброєю. Я маю право захищатися!

– Тільки спробуй сіпнутися – і голова твоя…

Панич не встиг договорити, як раптом Юрій вийшов з-під удару, блискавично вихопив з-за каптана свій «макогін», а тоді завдав короткого, але сильного удару. Поцілив просто у перенісся. Коналінський скрикнув, випустив шаблю і впав на сніг. Поляки зразу ж кинулися до нього, підвели: Ігнатій стогнав, а кров так і цібеніла крізь пальці, забризкуючи одяг і капаючи на сніг.

– Гей, лайдаку, ти вдарив шляхтича…

Юрій добре знав, що особу шляхетського походження не можна бити ані кулаком, ані палицею. Він враз висмикнув корок, витяг з колби грамоти і підняв їх догори.

– Я б ніколи не вдарив уродзоного пана патиком, бо сам є шляхтичем з діда-прадіда! Але я, захищаючись, ударив у відповідь пана своїми шляхетськими привілеями, що записані королями ось у тих грамотах! Аби більше ніхто не смів називати мене, шляхтича, гевалом та лайдаком! Коли ж пан Коналінський вважає, що маю борг, то радо з ним зустрінуся: чи в суді, чи у чистому полі! Я – Юрій Кульчицький-Шелестович, гербу «Лис»!

Говорячи останні слова, Юрій побачив, що збоку підходять жовніри із міської варти, аби розборонити шляхту. Коналінський стояв, стогнучи й тримаючись за скривавлене обличчя, – із поламаним носом битися він уже не міг. Декотрі пани повисмикували шаблі, однак у бій не кидалися: чогось чекали. Можливо – наказу.

– Та чого ми чекаємо: рубай схизматів! – крикнув один з них.

– Досить!

Це було сказано не дуже голосно, але всі цей заклик почули і принишкли. Наперед вийшов старший пан: високий, сивочолий, з пронизливими блакитними очима. Цими очима він уважно зміряв Юрія, тоді панотця, а далі мовив:

– Боїв більше не буде.

Саме цієї миті всередину натовпу ввійшли жовніри.

– Що тут ся стало? – запитав ротмістр.

– Нічого. Ми вже йдемо, – сухо сказав старший пан.

Ротмістр, упізнавши його, вклонився.

– Пане суддя…

Старший пан продовжив:

– Панство з околиці також може іти собі додому: дуже не хочеться, аби нині, на таке велике свято, пролилася чиясь кров.

Ротмістр оглянувся на старшого Шелестовича.

– Ми проведемо панство до брами…

Кульчичани невдоволено загомоніли, однак батько Юрія притишив цей гул жестом своєї руки, а тоді звернувся до панотця:

– Дякуємо вам, отче. За все дякуємо.

– Ви є справжні християни, жертводавці храму цього, тому двері нашої церкви кожен день відкриті для кожного з вас. Во ім’я Отця і Сина і Духа Святого.

Шелестович перехрестився, поцілував панотця у руку, і кульчичани всі гуртом рушили до своїх саней…

Міщуки з передмістя запросили кульчичан до себе на гостину, і ті забавилися в Самборі аж до самого вечора. Коли стемніло, шляхта посідала хто на коней, хто на сани, й подалися додому, виїхавши на Львівський шлях.

Під вечір почав сипати дрібненький сніжок. Було прохолодно, подував вітерець, граючись вогнями смолоскипів. Пахло різдвяним морозцем, навкруги – святкова тиша і лише дзвіночки святково дзеленчать на кінській упряжі.

Дорога була важка – снігопад посилився. Він сипав просто в очі, так що доводилося мружити їх. Їхали тихо, без коляди – помучилися за цілий день, однак всі були задоволені. Посвяткували на славу: поколядували, погостилися, а найголовніше – не лишили у свято на самоті самбірську церкву.

– Гей, панове шляхта, чого вуса ваші повисли, чого голови сумно похилилися? Чи не встидно вам їхати отак усім разом і не колядувати? Чи, може, хочете, аби чорт втішився, що ми отакі помучені? – гукнув один із Жигайлів і зразу ж затяг: