Ярослав Яріш - Лицар з Кульчиць

Коли Юрко почав парубкувати, його батьки думали, що вечорами їхній син їздить верхи тільки на шляхетські села. Вони помилялися. Парубоцьке серце тягнулося не туди, де лани й корови, а туди, де карі очі та чорні брови. А радлівські дівчата, хоч і не були шляхтянками, зате гарні, мов чарівниці. А хлопці які! Хто зі шляхтичів мав забагато здоров’я чи кого тиснули зуби – ішов до Радлович. В одній із численних отаких парубоцьких пригод і зустрілися колись Юрій Кульчицький і Миколай Бакалець.

– Здоров, пляцку!

Миколай обернувся від своєї дівчини, глянув на Кульчицького. Враз на його лиці заграла посмішка.

– Здоров, макогоне!

Юрко підійшов до Миколая, простяг йому свою руку, дарма, що Бакалець не був шляхтичем. Миколай зняв шапку зі своєї голови та кинув щосили об землю – завше так робив, коли його переповнювали почуття.

– Радий тебе бачити, пане Юрку, круца-фіца.

Вони потисли один одному руки.

– Десь ти пропав, пане шляхтичу, до нас уже не заходиш у гості? – спитав драгун.

– Не було мене вдома. А ти, Миколаю, бачу даремно часу не гаєш. Гарна ж у тебе дівчина!

– Маринею називається, родом з П’янович. Така ж напівсирота, як і я. Мусить по чужих кутах тулитися, покоївкою у вельможних панів служить. Та нічого, невдовзі я її заберу звідси: я щойно з походу повернувся.

– Якого походу?

– Так відслужив я свою службу королеві і панам – час тепер за своє гніздо подумати.

– І добре!

– А хіба що, ми за Богом каміння кидали? Драгуни ми тепер. Побачиш, пане Юрку, як заживемо, круца-фіца. Хату свою поставлю, коня куплю.

Раптом він заспівав – знав отих співанок своїх безліч, а голос мав просто божественний.

Юрко посміхнувся:

– А ти все співаєш. Молодець.

– А що мені ще робити? – сказав Миколай і знову заспівав:

Юрко засміявся:

– Щастя тобі, Миколаю. Пильнуй свою дівчину: дуже вже гарна твоя Мариня.

– І тобі здоров’я, пане шляхтичу.

Вони саме мали попрощатися, як раптом надійшов гурт польських шляхтичів. Вони грубо відштовхнули Юрія і навіть не збиралися вибачатися – пішли далі. Це була образа.

– Гей, панове, вам треба більше вважати!

Один із поляків обернувся. Інші також зупинилися. Пан зміряв Юрія поглядом, оцінивши статуру та одяг. Зрозумівши, що перед ним шляхтич, легко торкнувся двома пальцями бобрової шапки.

– Перепрошую пана.

Тим часом його приятелі стали витріщатися на Мариню.

– Глянь, яка слічна панна.

– Яка ж то панна – проста хлопка. У нашого пана судді покоївкою служить, – заперечив інший. – Наш пан суддя є дуже добрий: відпускає дівчину до церкви кожної неділі.

– То до церкви, а не до бахура! – третій кивнув у бік Миколая, а тоді, вишкірившись, продовжив: – Розказували, що декотрі покоївки крадуть із панського столу котлетки і носять у панчохах своєму бахуру голодному.

Пани заулюлюкали:

– Ану ж бо, дівко, покажи, що у тебе в панчохах: чи не лишилося жиру від котлєток.

Від такого нахабства Миколай почервонів, Юрій поблід, пани ж розреготалися. Кульчицький краєм ока поглянув на Миколая, поплескав по плечі, заспокоюючи.

– Облиш. До ката підеш за напад на шляхту. Дай я сам, – сказав тихо, тоді ступив крок уперед, ставши поміж шляхтичами і своїми друзями.

– Даремно ви, панове, ображаєте невинну дівчину.

– А хто її ображеє? Хіба ж вельможному пану заборонено пожартувати зі свого хлопа чи покоївки? – відповів за всіх той самий, що штовхнув Юрія.

– Шляхтич мусить дбати про свою честь: оберігати і захищати підданих. Не ображати! – стояв на своєму Кульчицький.

Пан поклав руку на свою шаблю, підкрутив вус.

– Я, Ігнатій Коналінський, гербу «Рілля», є шляхтичем з діда-прадіда. Мої права шляхетські – шаблею писані.

Юрій мовчки поглянув на опонента, зазирнув йому у вічі. Ліва рука мимоволі почала намацувати шаблю при боці, однак він раптом згадав, що батько повідбирав у них зброю.

До Коналінського підійшов один з його товаришів, поплескав по плечі, а до Кульчицького мовив:

– Ми б іще побалакали з тобою, пане, але трохи нам спішно.

– І нам вже час, пане Юрію, – раптом сказала ззаду Мариня.

Пани розвернулися й пішли.

– От чого я хочу піти на Січ! – раптом сказав Миколай. Кульчицький зрозумів його з півслова. Мариня теж:

– Обиш його, Микольцю. Не треба. Ті пани – вони всі такі.