Ярослав Яріш - Лицар з Кульчиць

– Так би зараз гахнув йому кулаком межи очі! – продовжив свою гнівну тираду Миколай. – Розвелося панів! Шляхта! Де срав пес – там герб виріс!

Від цих слів Юрій посміхнувся, Мариня охнула.

– Та що ти таке вже мелеш своїм язиком, бодай тебе світ не чув і не видів!

Миколай поглянув на Юрія.

– Вибач, товаришу, то я не про тебе. Ніколи не змирюся з тим, що хтось є ліпший за мене лиш через те, що має якийсь там папірець. Скажи, пане Юрку, коли Адам орав у полі, а Єва пряла під хатою, хто з них був паном, а хто простим хлопом? Хто їм ті папірці на шляхетство повидавав? Бог?

– Матінко Божа! Миколаю! – намагалася затулити рота коханому Мариня.

Кульчицький знову посміхнувся:

– Ти знаєш, братику, не ти перший про це говориш. Були вже мужі…

– І що?

– Та нічого: спалили їх живчи на вогнищі…

– А видиш, видиш! – знову озвалася Мариня, а сльози самі потекли з її очей. Відвернулася.

Миколай підійшов до неї, обійняв:

– Та чого ти. Пан Юрко жартує…

– А я тобі казала, казала… Твій язик тебе ще до біди якоїсь доведе…

– Ну, то що я зроблю, що такий язикатий? От коли б мені на Січ…

– Я також про Січ думаю, – втрутився Юрій.

Миколай поглянув на нього із зацікавленням.

– Як хочеш, то йди на свою Січ, але тоді за мене забудь, – знову озвалася Мариня.

– Мариню бери з собою, – підказав Кульчицький.

– Ага, думаєте я така дурна, пане Юрку? – відповіла дівчина, витираючи сльози. – На ту Січ жінок не пускають.

– На Січ – так. Але навколо є безмежні землі. До того ж родючі. Там можна осісти.

– І робити сам на себе, а не на проклятого пана! – додав Миколай. – І жоден дідько лабатий тебе псячою кров’ю не обізве!

– Амінь! – закінчив Юрко і подав Миколаєві руку. – Як надумаєш – приходь, побалакаємо.

Миколай потиснув подану руку, і вони обійнялися ще раз.

Раптом увагу Юрія привернув якийсь незрозумілий гомін. На міській площі перед ратушею зібралися два великих гурти шляхти, і поміж ними Юрій упізнав своїх. Спочатку важко було розібратися, чи панство веселиться, чи свариться, але слово за словом і молодий Кульчицький-Шелестович зрозумів, що справа пахне сутичкою. Кивнувши на прощання Миколаєві, Юрій поспішив туди і незабаром опинився у самій гущі подій.

Навпроти кульчицької шляхти стояли польські пани на чолі з тим самим Ігнатієм Коналінським. На площі вже закипіло, як у казані. Шляхта зараз же позбігалася: одні – за кульчичанами, інші – за поляками.

– То ви ідіть преч, немиті! Від вас смердить гноєм, ідіть хліви чистити. Ви ся риєте у землі, як хробаки, то вам нема чого отут крутитися серед вельможного панства! Самбір – наш!

– Заткни писок, пане. Ми за свою землю кров проливали, і за це король дав нам право і шаблі. Тож не смій нас ображати, а то зараз побачиш, чи гострі вони! – гукнув у відповідь ляхам хтось із Гординських.

Юрко зрозумів, що поляків зібралося більше, тому як дійде до сутички, то перевага буде на їхньому боці.

– Шляхтич ніколи не буде порпатися в землі: на то суть хлопи. То які ви шляхтичі?! Тільки сміх! – кепкували далі поляки.

– Наші роди сиділи на цій землі за сотні літ до того, як ви сюди прилізли – голодрані зайди. І герби наші старші: ще князь Лев, син Данила Галицького, їх нам дав за вірну службу!

Раптом Коналінський підняв руку, аби припинити гамір. Коли трохи стихло, молодий пан показав пальцем на старшого Шелестовича. Гукнув, кинувши виклик:

– Мовите, що Ойчизну боронили? Ви ся приєднали до козаків, до того бидла схизматського, і разом з ними Ойчизну палили, розпинали, оддали її москалям. Такі з вас захисники Ойчизни!

Шелестович мусив відповісти:

– Хмельницький не йшов проти Ойчизни чи проти короля. Козаки били таких, як ви, панів, однак, видно, мало били. Це ви розпинаєте Вітчизну, ви чвари сієте поміж русинами і ляхами, а віру нашу благочестиву повсюди принижуєте. Якби не ваша злість, то козаки із ляхами далі б жили у згоді та мирі, і ми разом, дружно би стали проти турків, татар та Москви. А ви й зараз чвару починаєте – хочете кров християнську пролити.

Гарячі пани знову завелися, всі почали гукати разом, перекрикуючи один одного:

– А чого ви сюди припхалися? Це наше місто.

– Не брешіть, бо земля ця прадавня, руська, а Самбір – княжий город!!!

– До дябла, схизмати, дзяди, не дочекаєтеся ніколи того, пся крев!

– Ах ви ж ляхи, чортові сини, собача віра!

Шляхта почала хапатися за шаблі. Раптом поміж ворогуючими сторонами став священик із хрестом.