Ярослав Яріш - Лицар з Кульчиць

За зиму вгодовані коні тягли плуга добре – скиба рівно лягала; пахло землею. Граки сідали тут-таки за плугом на оранину, товклися по ній у пошуках поживи.

Юрко ходив за плугом, розорюючи довгий свій лан. Мав при боці шаблю, а за спиною – рушницю. Це від татар. Дике поле ніби й далеко, однак степові гості досить часто заскакували до Кульчиць. Два роки тому стався татарський напад на село: одного господаря потягли на аркані просто від плуга. Інші тоді відбилися: шляхта добре знала, як тримати шаблю й мушкет, – треба завжди бути напоготові.

Батько збирався сіяти тут овес, а далі – яру пшеницю: у нього ще з осені все було розплановане. Вони вели тут господарство вже не одну сотню років і знали, чого хоче ця земля, що їй треба дати, аби вона сторицею віддячила урожаєм.

Недалеко орали Дашиничі свої наділи. Сонце вже підбилося високо – Юрій почав відчувати втому.

– Досить! – гукнув здалеку батько. – Обід.

Їли печені пироги, сир зі сметаною, варені яйця.

Наситившись, Юрій ліг просто на землі, закинув руки за голову, а очі впер у небо. Посміхнувся – гарний сьогодні день. Якби тут був Миколай Бакалець, то зараз би затяг одну зі своїх пісень на кшталт:

Він колись чув цю пісеньку від співучого радлівчанина – і вона запала в голову. Заспівав би зараз, однак стримався. Це Миколаєві личить вигукувати, виспівувати, свистіти постійно. Шляхтич має бути трохи поважніший, тому Юрій лиш зітхнув. Цікаво, де зараз цей хлопець: сидить вдома чи таки пішов на Січ.

– Дай, Боже, щістє! – ще здалеку гукнув Дашинич, скинувши шапку й наближаючись до гурту. Юрій підвівся.

– Дай, Боже, дякую, – відповів батько.

Сусід зблизився, присів поруч із Шелестовичами.

– Сідай, пане-брате, до нас.

– Дякую, та я вже пообідав, зараз знов до роботи. Прийшов спитатися, чи не чули ви чого, як там на Україні.

– Якось не доводилося, а що?

– Кажуть, що жене гетьман москалів, а цар величезним військом наступає. Може, Бог так дасть, що виженуть Москву. Тоді Україна знову до Речі Посполитої пристане, тільки вже на рівних правах. Тоді, може, і нам буде легше: все ж з братами вкупі…

Батько погодився:

– Добре буде. Тоді козацтво розіллється все далі й далі, може, й до нас дійде, як колись за нашого Сагайдачного було. Не було би тоді хлопів, а тільки шляхта й козаки. Отоді розцвів би край наш, і ляхи не сміли б над нами знущатися, над народом і вірою.

– Запорожжя за царя піде. Там зараз Сірко отаманом, сильний вояка, – сказав своє слово і Юрій. – Запорожці не підуть більше під короля, бо католиків не люблять, як і бусурманів. Та й люд український більше під ляського пана не захоче.

Старші чоловіки подивилися на парубка.

– Що ж тоді робити?

– Гуртом треба відбиватися і від ляхів, і від москалів. Відбиватися і Дніпром, і Бугом, і Случем, і Дністром, і горами Карпатськими. У єдності сила народу українського.

Це були мудрі слова. Батько сказав на них тужно:

– Коли Бог би дав і таке б сталося. Якби знайшовся поводир для козацтва і для шляхти української та довершив велике діло Богданове. Тільки не видно щось такого. Козаки б’ються за булаву між собою, замість того щоб разом на ворога стати. Один тягне до царя, інший у пани пнеться, над людом знущається гірше за ляха. Ой, не видно добра.

Знову запала мовчанка.

– Час до роботи, – нарешті мовив Дашинич. – Ти, пане Юрку, зайшов би до нас ввечері, поговоримо собі, квасу поп’ємо.

– Як швидше із роботою раду дам, то зайду, – пообіцяв Юрій.

Дашинич махнув головою, одягнув шапку й пішов до своїх коней.

– Уже вдруге мене у гості кличе, – якось задумано сказав Юрій.

– Дочку має на виданні, – мовив батько. – Марією зветься. Досить гарна дівчина – вихована, господиня вправна.

– Засватати мене хочете?

– Як сам охоту маєш, то чого би нє? Я тобі цей ґрунт віддам, Дашинич – отой дасть, поставимо хату.

Юрко задумався, згадав Марусю Дашиничеву, а тоді і Марію з Бандрівських. Як би зараз заспівав Миколай?

У роботі та вічних клопотах весна поволі проминула, почалося літо. На відміну від «бойової» весни, літо було кволе. Якщо травень ще потішив гарною погодою, то червень одразу ж розплакався дощами. Городину ще сяк-так вдалося обробити, а із сіном була справжня морока: лиш сонечко почне сушити, як тут же впаде дощ і відразу все намочить.