Ярослав Яріш - Лицар з Кульчиць

Пан Юрій стояв перед графом Штаргембергом і висував свої умови.

– Якщо треба, то вона буде жити у моєму домі, їй тут буде безпечно і затишно, запевняю пана. Ще чого хочете, гер Кульчицький?

– Більше нічого. Що для мене у світі найголовніше – я сказав.

Граф був мужнім старим солдатом. Слово графа було твердішим за камінь, а норов суворішим навіть за його блакитні німецькі очі.

– Похвально. Добре, що є між нами такі люди: отже, справа наша не така вже й кепська. Обіцяю вам, що в будь-якому разі місто про вас ніколи не забуде.

– Для мене буде великою честю прислужитися Відню. А тепер прошу відпустити: якраз збираються хмари, згущаються сутінки. На зливу. У тих сутінках ми зможемо пробратися в турецький табір, а вже далі, як Господь нам допоможе, дамо собі раду. – Кульчицький мав уже свій план.

– Мусите бути пильними: важливі листи понесете. Недобре буде, якщо попадуть у руки туркам.

Цього разу відповів серб:

– Козаки кажуть: «Темна ніч – це друга козацька матір», вона нас заховає.

Штаргемберг ще раз, оцінюючи, поглянув на Кульчицького і Михайловича й подумав собі, що ці двоє знають, що роблять. Він махнув рукою, показуючи на заздалегідь приготований турецький одяг.

– Це шати турецького купця та його слуги. Хто ким буде – обирайте самі. У ковнірі зашиті листи до цісаря та Карла Лотаринзького. Та більше, ніж оцим листам, вони повірять вашому слову. Просіть їх, благайте, погрожуйте, хоч на голову станьте, але змусьте їх вдарити на турків. Кажіть, що столиця цісарська вже довго не втримається.

Він це повторював уже не раз. Два Юрії і так зрозуміли свою місію, знали, що мають казати, коли стануть перед цісарські очі.

– Авжеж, знаємо, що говорити. Найперше, ми їх будемо батькувати. Щойно зайдемо у цісарське шатро, відразу батьком і накриємо. А потім і цісарську матір згадати треба. Тоді вони, може, й підуть на поміч Відню, а не будуть телитися. Без батька і матері їхньої тут ніяк.

На щастя, ті слова Михайлович сказав, коли вони вже вийшли із графських покоїв: від гарячого балканця можна було сподіватися всього.

– Припни язика, все-таки про вінценосних осіб говориш. І перестань перекручувати козацькі приповідки.

– А я більше не перекручую.

– Ні, перекручуєш. Ти казав біля графа, що ніч – це друга козацька матір. А слід говорити просто: «Ніч – козацька мати». Я буду купцем, а ти – слугою.

– Чого це я – слугою?

– Бо мені більше пасує бути купцем, і по-турецьки я балакаю краще. Тому мовчи і вдягайся за слугу, брате мій, козаче сербський.

Графські ад’ютанти із подивом дивилися на двох «козаків», не розуміючи, чи вони справді лаються, чи так собі жартують. Ці ад’ютанти провели їх аж до брами при Шоттентораж.

– Ну, з Богом, – два Юрії перехрестилися й пішли крізь ледь прочинену браму в чорну ніч. Їх іще провели поглядом, аж доки дві постаті не зникли в темряві. Тоді ад’ютанти веліли вартовим зачинити браму щільно, особисто перевірили всі засови…

Тим часом хмари вже так густо затулили небо, що воно стало набагато важче й нависло над самою землею. Повний місяць, як не намагався вирватися з-під пухової ковдри хмар, не міг ніяк. Зірки також погасли.

Двоє розвідників принишкли і почали розглядатися. Потрібен був якийсь час, аби очі звикли до такої густої темряви.

– Темно, хоч в око стрель, – сказав Михайлович чергову свою козацьку приповідку. – Тепер я правильно сказав?

– Правильно. Дивися: он там горбок Шотенгігель. Біля нього постійно крутиться турецька сторожа. Треба її тихо оминути і пролізти до Верінгерштрасе. Там уже турецький табір, – сказав Кульчицький. – По нічному таборі блукати небезпечно: турки можуть щось запідозрити. Дочекаємося там світанку й підемо тоді далі.

– Добре. Іди, пане Юрію, вперед, а я – за тобою.

Раптом десь удалині почало гуркотіти в небі, ніби стрельнула якась небесна гармата. Два відчайдухи крадькома, пригнувшись ледь не до самої землі, почали скрадатися до горбка. Часом, почувши хоч найменший звук, вони падали на землю, прислухалися, розглядалися. Густа темінь їм служила добру службу.

Тим часом блискавки стріляли все ближче, грім гуркотів усе загрозливіше. Двом друзям доводилося все частіше прихилятися до землі, аби туруцькі вартові не побачили їх при світлі, що розкидувала навсібіч блискавиця. Ближче до горбка, аби не ризикувати, вони припали до землі й полізли, ніби два вужі.

Здійнявся вітер. Дмухав сильно, ніби хотів збити з ніг або хоч здерти шапку з голови. Блискавка знову, наче турецький ятаган, розсікла небо, загриміло, ринув дощ. Він лив так рясно, що грубі краплі заливали очі, вода ніби стіною стояла перед подорожніми. Витоптані за час облоги луки перетворилися на болото, трава стала слизькою; вогні враз згасли в турецькому таборі.