Ярослав Яріш - Лицар з Кульчиць

«Бабу» розстелили на долівці – діти почали лазити по ній і шукати горіхи, які поховав там їхній дід. При цьому вони мукали, кокали, іржали та відтворювали по-смішному, по-дитячому інші звуки домашньої живності, аби в цьому році добре велося господарство.

Зазвичай Шелестовичі, як і інші шляхтичі, споживали їжу на «стільці». Однак сьогодні, при святі, святковим вишитим обрусом застелили скриню, поклавши під обрус сіно. «Діда» розмістили у правому куті. Мати разом із сестрами наклала на скриню-стіл дванадцять святвечірніх страв. Були тут кутя, голубці, пироги, гриби, часник, риба, капуста, пампухи; олія до всіх страв була з льону або конопель. Пили узвар.

Почали з молитви, яку голосно промовляв господар. Далі батько сказав:

– Дорога родино! Вітаю вас із тими святами, із тим Різдвом, аби ми їх провели у щастю, здоров’ю, дочекали до других свят. Христос рождається!

– Славімо Христа! – відповіли йому дружно.

Не встиг Юрій і зігрітися добре хатнім теплом, як знадвору почулася коляда, – усі Шелестовичі потягнулися до батькової хати. Родина була велика, так що ледве вмістилася всередині. Відколи помер дід, батько лишився найстаршим із Кульчицьких-Шелестовичів, так що всі збиралися на Святу вечерю у їхній хаті. Родина мусить бути дружною, бо де міцна родина, де пам’ятають свої звичаї і традиції – там і сильна держава. І ніколи, жодного року святвечірня традиція не могла бути порушена, ніхто не наважився роз’єднати родинного ланцюга.

Вони разом вечеряли та колядували. Серце Юркове раділо, що він сидів зараз поміж усіх цих людей, що на Святу вечерю дорога завернула його до рідної хати. Нарешті тато підкрутив вус і мовив те, чого так довго чекали дівчата:

– Та йдіть уже, слухайте свого пса.

Сестри пирснули сміхом і поспішили надвір, аби послухати, звідки загавкає собака: з того боку їм і судженого свого чекати…

Із-за святвечірнього стола родина встала, аби просто піти до церкви на Різдвяну відправу. Юрій був змучений з дороги, однак до церкви на Різдвяну службу не піти не міг: усі разом пішли до нової церкви, по дорозі колядуючи. Їх підтримали інші родини, і незабаром звістка про народження Божого дитяти рознеслася не тільки по Кульчицях, а й навколишніми полями та лісом, полинула аж до зірок.

Повернувшись із церкви, Юрію вдалося залізти у запічок і трохи поспати, відпочити. Коли прокинувся, у хаті був тільки батько – молодші брати й сестри розбіглися по селі колядувати, а старші допомагали матері по господарству. Батько обійшов коней, яких завжди годував і чистив особисто, й тепер сидів на лаві. Юрко сів біля нього.

– Добре, бігме добре, сину, що ти приїхав. Побудеш у рідній хаті, віддихнеш кілька днів.

– Мені, тату, до Львова повертатися більше нема чого. Я пішов зі служби.

Батько здивувався, однак у його очах було більше тривоги, ніж розчарування. Розпитувати сина не поспішав. Чекав, доки Юрій сам розкаже.

– Із кожним роком до Львова сунеться все більше й більше латинян. Окатоличене вже місто повністю, руському шляхтичу нема вже місця ні в уряді, ні в лаві.

– Давно вже так повелося, – відповів батько.

– Давно. Та я завше вірив, що своїм розумом, спритом, словом зможу прислужитися Ойчизні та вірі. І не раз би ще прислужився…

– Що ж сталося? – запитав батько, побачивши у Юркових очах душевну муку.

– Тату, я міг стати великою людиною у ратуші, тільки мені треба було відректися від своєї віри, а прийняти латинство. Я не зміг, відмовився навідріз.

Батько гримнув кулаком по столі:

– І добре зробив, як справжній шляхтич! Рід наш споконвіку за віру тримався більше, ніж за своє життя. Ляхи навмисно хочуть вирвати з корінням із Богом даної землі віру нашу благочестиву. Заманюють у свої лабети, обіцяючи високі крісла, посади, славу й багатсво. А найгірше, що є багато таких відступників, які повірили ляхам і зреклися своєї віри, забули мову, наплювали на Україну і допомагають панам обдирати власний народ. Бог би їх скарав!

Ця батькова мова розважила Юрія. Тут ще й мати прийшла до хати із відром молока. Вона чула останні слова, підійшла до сина, поцілувала у чоло.

– Не журися, синочку.

– Так, нема чого журитися. Ті дрова, що я зладував на хату Дмитрові, віддам тобі. Дмитро молодший, нехай почекає. Оженимо тебе: тут є багато ладних шляхтянок, ґрунт вділимо, – вів далі батько.

Юрій опустив очі:

– Не хочу бути для вас тягарем. Того ґрунту, що маєте, тату, на нас усіх не вистачить. Надумав я собі, що на Січ піду, як колись наш Конашевич.