Ярослав Яріш - Лицар з Кульчиць

У своїй задумі Юрій незчувся, як опинився у Кульчицях. Шляхтич хотів підвезти до самої хати, однак Юрій відмовився – далі сам: не смів більше затримувати чоловіка на Святвечір.

– Дякую, пане Михайле, чим можу віддячити?

– Образити мене хочеш, пане Юрку? Нічого від тебе не візьму. Вітай батька, нехай на післязавтра готує сани та добре всипе коням вівса.

– А що буде?

– Як що – до Самбора шляхта їде! – Бандрівський знову вйокнув на коней і вже темною дорогою потрюхикав у бік Городища.

Юрій провів його очима, а тоді рушив дорогою вгору, намагаючись іти швидким кроком: треба було розрухати затерплі ноги, розігнати по них кров. Пройшовши кілька кроків, він побачив рідну церкву мучеників Флора і Лавра. Вона була огороджена валом – не один татарський набіг пересиділи тут кульчичани, захищаючи від хижих кочовиків своє життя та свою святиню. Старші люди говорили, що сам Сагайдачний одного разу, повертаючись на Січ із Варшави, звернув у рідне село і разом зі своїми козаками та місцевою шляхтою насипали нові вали навколо церковці. Також він пригадав, як його вперше сюди привела мати.

Тепер у церкві не правиться: опечатана. Пролилася у ній кров місцевого панотця Кульчицького – Ручки, який захищав святиню від нападу латинян. Самбірські поляки за підтримки гусарського полку вирішили перевести церкву в уніатство. Тільки от кульчани завжди міцно трималися своєї віри батьківської і не забажали віддавати уніатам свого храму. У запалі сутички один гусар зарубав священика просто перед престолом, однак і це не допомогло – Кульчиці латинянам не скорилися. Навпаки, своїми силами в селі збудували ще дві православні церкви, показуючи свою відданість благочестивій вірі та старим українським традиціям.

Юрій скинув шапку, перехрестився й уклонився старій церкві. Обов’язково ще настане той день, коли віряни зійдуться до неї на святу літургію.

Юрій підійшов до джерела, що било біля церкви, напився із нього цілющої води, обмив лице.

Минувши церкву і цвинтар, він рушив далі. Ця частина села звалася Кульчиці – Рустикальні, або Королівське. Тут жили хлопи. Шляхта мешкала вище, на Горському та на середині, на майдані села, або, як ще казали, на Пляцу.

Вулицею Юрій вийшов на Пляц, поминувши церкву Воздвиження Чесного Хреста, а тут уже побачив рідну хату.

На Святвечірньому небі зійшла вже не одна зірка. Висипалися вони цілими плеядами: посміхалися людям, вінчуючи радістю та веселістю. У хаті вже, напевно, вечеряють. Он через віконце видно вогник свічки на столі.

Рипаючи по снігу чобітьми, Юрій ішов до дверей. Якраз переступив перелаз, а вони раптом відчинилися і з них вийшла мати.

– Юрцю, синочку, ти приїхав! – сплеснула вона руками і кинулася до сина в обійми.

За всі ті роки в хаті нічого не змінилося, навіть та сама підкова була прибита до порога. Сіни, завішані різним маминим приладдям: терлиці, прялки, мотовила… У кутку стояли жорна і ступа. Юрій мимоволі задивився, стоячи на порозі: ніби ніколи й не покидав рідної хати.

– Ну, що ж ти став, сину, заходь до хати. Заходь!

Двері ліворуч вели в комору. Там, крім батькових інструментів, тримали зерно в плетінках, а ще у трьох куфрах лежало полотно сестрам на придане. Юрій повернув праворуч і, відчинивши двері, зайшов до світлиці.

Тут світився каганець, освітлюючи хату. Батько та швагри сиділи під головною стіною, що була вся обвішана іконами. Молодші брати розмістилися на бамбетлі. Сестри поралися біля печі, носили із мисника тарелі й полумиски.

– Христос рождається, – тихо привітався Юрій.

Усі раптом застигли, дивлячись на дивного гостя. За якусь мить батько видихнув:

– Сину?!

– Юрку! – зірвалися із бамбетля брати.

– Юрчику! – кинулися в обійми сестри.

Родина саме збиралася за святвечірнім столом, так що Юрко нагодився саме вчасно. Його зустріли радісно, як найдорожчого гостя. Брати й сестри обіймали, цілували, зняли шапку, кожух, запросили до столу. Далі привітався із татом, потиснув його завжди теплу, широку долоню, обійнялися.

– Добре, сину, що приїхав. Мама цілий день тебе виглядала, ніби чула. Ух, як змужнів, добрий шляхтич! Козак! Тепер ми уже всі зібралися, тож сідаймо до столу, дорогá родино.

Батько вніс до хати околіт житньої соломи – «бабу», а з вівса в’язаний сніп – «діда», «дідуха». А ще невеликий оберемок сіна – «сінце». Сказав:

– Помагай, Біг, на щасті, на здоров’ї на той Святий вечір.

– Бодай здоров, бодай здоров, бодай здоров, – відповіла мама.