Ярослав Яріш - Лицар з Кульчиць

А тим часом турки видерлися на мури – зав’язався бій. Яничари в січу йшли справді мов на свято своєї душі і вмирали так легко, що аж страх наганяли на віденців. Замість загиблих нові яничари лізли на мур, немов ворожі кулі для них – просто мухи.

Австрійці спихали яничарів із валу назад у рів, закидали їх гранатами та камінням, лили зверху окріп та смолу. Рів був уже повністю завалений турецькими трупами, а вони все лізли й лізли.

Юрій застрелив із пістоля одного турка, що закріпився на мурі. Михайлович допоміг йому – і вони удвох великим рогачем зсунули важку турецьку драбину, так що вона з гуркотом упала вниз. Тут же над головою просвистіли кулі. Товариші пригнулися, швидко стали набивати рушниці та пістолі.

– Ми так довго не витримаємо, – сапаючи сказав Михайлович. – Вони пруть і пруть, ніби заворожені.

– Терпи, козаче: їм скоро набридне, не такі вони й страшні.

Рушниці були набиті. Товариші стали на повний зріст і пальнули просто в груди черговим туркам, що показалися на мурі.

І тут пролунав вибух, аж заклало вуха й сколихнулася земля. Чорний дим, перемішаний з пилюкою, величезним стовпом повалив у небо – туркам вдалося закласти під мури міну, вони підірвали частину фортеці. Яничари зараз же поперли напролом.

– Тримайся тут, Юрку! – гукнув Кульчицький Михайловичу, а сам побіг до пролому. Він краєм ока вгледів Франка, що сам один колов шпагою яничарів на всі боки. Двоє рейтарів, що перед тим насміхалися з оборонців, були затиснені до валу і гарячково відбивалися палашами. Турки кремсали їх ятаганами, і тільки шоломи та залізні нагрудники рятували поки що життя цим двом: їм приходила остання хвилина.

Кульчицький налетів, як коршак. Ногою він ударив одного з яничарів – і той полетів на своїх друзів, збивши їх у купу.

– Слава-а-а! – дико заволав Кульчицький, кинувшись зі своєю шаблею на спантеличених турків.

– А-а-а! – слідом крикнули рейтари, а далі і всі оборонці, горлаючи, кинулися у контратаку.

Побачивши такий відчайдушний опір, турки спинилися, а оборонці, навпаки, стали тиснути на них, аби зайняти втрачені позиції.

Бій ішов не на життя, а на смерть. Яничари рвалися у пролом із дикими криками, закликаючи на допомогу Аллаха. Оборонці відбивалися люто, захищаючи грудьми свої родини й домівки.

Аж тут прибігла поміч: кілька підрозділів піхоти прийшли на допомогу оборонцям, а вів їх сам граф Штаргемберг. Він гукав серед бою, розмахував своєю шпагою, не боячись схопити кулю. Окрилені його появою оборонці почали битися ще сміливіше і зовсім скинули турків із муру, а тоді ще й почали бити по них із рушниць.

І раптом зламалася турецька сила. Яничари не могли сподіватися такого шаленого опору, щось ніби враз переламалося у їхній лаві, й вони почали безладно відступати. Навколо лежала незліченна кількість яничарських трупів. Дикий радісний крик почувся на мурі. Зараз же сяк-так залатали пролом, зроблений міною. Сьогодні перемога була за віденцями, хоча у тому бою вони втратили п’ятдесят чоловіків убитими, серед яких троє офіцерів.

Юрій повертався додому після бою, аби хоч кілька хвилин відпочити. Він ледве волочив ноги – цілу добу йому доводилося товктися на мурах, битися з яничарами, допомагати гармашам, підносячи їм ядра та порох. А ще Юрій латав пробоїни в мурі від турецьких ядер, тягав побитих та поранених. І так уже цілий місять. Він недоїдав, валився від утоми, і тільки козацька завзятість додавала йому сили і вселяла надію.

Марія жила в домі одного із друзів гера Франка: Кульчицьким там виділили невеличку комірчину. Жінка була при надії – і Юрій хвилювався за неї набагато більше, ніж за самого себе.

Він тихо переступив поріг, прислухався, оглянувся, аби не розбудити дружину.

Марія не лежала на ліжку – постелила собі на підлозі.

– Мені так зручніше, – пояснила, побачивши чоловіка. Схоже, чекала на нього. – Люблю на твердому спати, а ще тут не так душно.

Юрій відчув, що насправді вона боїться турецьких ядер, хоч і не говорить про це. Її аж трусило від страху та хвилювання. Це може недобре відбитися на дитині. Юрко приліг поруч із нею, поклав їй руку на живіт. Від цього дотику вона перестала труситися, страх перейшов.

– Ну як там наш малюк, копав сьогодні?

– Ще й як. Тільки це буде не малюк, я малючка. Я дуже пострашніла на лиці – це наша доця взяла від мене мою красу.

– Ну що ти, маленька. Ти є найгарніша у світі, а у нас обов’язково народиться син, аби продовжити наш славний шляхетський рід Шелестовичів-Кульчицьких.