Василий Барка - Жовтий князь

– Скидан пропав!..

– І вчора судили одного: десять років дали.

– То заріз!

– Слабий він, як і Скидан, десять літ йому – труна в сибірській кризі.

– Нещасний Скидан…

– Сторожі нахвалюються, що всіх переловлять.

– Чого ж? Вони здоровіші.

– І то дивися: за жменю колосків, наших же колосків – могила. Де це видано?

– Уже не наше.

– А так: уже – бісове!

– Бісове чи совітове: все напасть.

– Взяли харч і душу беруть.

Дядьки проминули, а хлопець принишк до сірої крихкуватої і легко порозколюваної поверхні землі, при корінцях пшениці: серед її струнких рядів, ними притінений, під колосками, що многістю похилялися і шелестіли.

«Хто ж тепер витримає в лагері десять років? – жахається хлопець. – Я вмру».

Виразно уявляє морозні сніговища, де женуть людей, зовсім хворих, приречених на загибель після голоднечі. З того часу подвоїв обережність. Супроти всієї ловитви на людність по широкому степу, в пшеницях і житах, скрізь прибувало не менше виснажених, а щотижня більше. Там і вмирали; одні до спожиття здобичі, другі – вже по ній: такі смертельно помучені, що, наївшися, конали в лютих болях. Їх обличчя, скривлені, мов на кутнях, страхають вишкіреними зубами.

Все частіше хлопець, повзучи до колосків, бачить покійних. Поле моторошне. Стемнила також навісна журба з передчуттям, що крають серце, – хлопець місця собі не знаходив. Оточення ніби розкрилось несвітськістю, складеною з неколірного полум’я: дихати в очі, які бачать тільки степ, землю, хмари, коли душа сприймає їх, мов одну неозориму завію, і треба жити серед неї, хоч нестерпно мучить. Він терявся чуттями; виносив колосся, мов пропасний.

Звикся з своєю пусткою. Але хворісний смуток приходив до нього, і не розраджували ні пташки, ні комахи; здається, міг би впасти ницьма і кричати з відчаю, плачучи і б’ючи кулачками землю. Це проходило; якщо ж не зовсім розвіювалося, тоді він, щоб забути біль, мандрував через село, але обережно і з нашорошеністю, мов крізь тигрячі хащі. Раз, в надвечір’я з широкими і бистрими хмарами, що вели тіні по зарослях, – коли він брів проз сусідні хати, його помітила тітка Петруниха; звідкись верталася додому, несучи клуночок.

– Куди це ти зібрався?

Він мовчить: не знає, що сказати, і вже відвик від розмови.

– Ходім до нас! – сказала тітка, а потім, бачачи, що він недовірливо поблискує на неї ямкуватими очима, додала:

– Не бійся, ми нікого не їмо! Сьогодні в нас борошно: балабушки пектимем.

Він заходить до Петрунів. Ще господар недужий – довго виболює після свого вмирання, але вже говорить значно жвавіше, ніж коли прибився в село.

– Як же ти живеш? – питає хлопця. Той тільки плечима знизує і не може слів знайти; зрештою, відповідь сама приходить:

– Колоски…

– Ой, бережися, хлопче, з ними! – в Сибір поженуть, там і замерзнеш.

– А тут не пропадають? – втрутилася господиня. – Повно покійників на колгоспному. Одноосібні латки дальші, туди менше хто лізе, а й там розор. На нашій ниві мало зосталося: кілька снопиків.

– Там не рвав! – раптом виголосилося в хлопця з уст.

– Добре робиш, – хвалить Петрун. – Із тих нивок тільки й порятунок наш. А колгоспне, то все грабоване, і піде кудись, як у прірву.

– Подивися: борошенце з того зерна, з наших снопиків! – сказала господиня до гостя.

Вона спекла балабушки і стала годувати хворого, що показавши їй очима на хлопця, мовляв, і його наділяй, споживав і просив:

– Ще! Неси ще!

Але, боячися, що він умре, коли не їстиме розмірно, господиня відрізала:

– Вже нема, підожди трохи.

Хлопцеві подарувала хлібчик – більший від інших. Вимовивши: «Спасибі!» – гість про все забув; миттю вийшов з хати і попростував бур’янами, де найглухіше. Гостро оглянувся навкруги, вмостився і почав їсти. Відкушував і ретельно жував, жував і одночасно нюхав, бо такий гарний пахощ хлібний; пильно підбирав губами навіть найменші, мов квітковий пилок, крихти з відкушеного місця – боявся їх згубити. Їв і весь час в душу вбирав пахощ: із сухістю його і теплотою, чистий і добрий, від малого хлібця, такого білого, як була колись недільна сорочка.

Все з’їв і скоро відчув, як посильнішало дихання в грудях – від самого спожиття хлібця: кругластого, хоч із кутиками, і такого світлого тут, як тільки одне сонце, що часом поглядає між біжучими хмарами. Також – як щось дужче від сонця: над всім світом, але вже того він не міг збагнути, ні уявити, лише тихо і слабо відчував; і лише згадував мамину ласкавість, утрачену для нього.