Василий Барка - Жовтий князь

Подумав тоді хлопець: «Такий наш тато був слабий; ми б до хати ввели, якби раніш побачили».

Він вчепився Петрунові в рукав і підсобляє рушати до дверей і через сіни, і аж до ліжка довів, де той ліг, мов тяжко хворий. Увійшла його жінка, маючи зілля на руках, і загомоніла з порога:

– От і прийшов! От і добре, а я вже сон стратила: все жду – прислухаюся.

– Прийшов, та бачиш, який: не ввійду в хату, – хлопець тягнув.

– Аби дома був, і поправишся.

– Мені б трохи хліба. Ось, візьми гроші, всі, що зосталися, піди, де-небудь купи: хоч трохи. Бо пропадаю…

Взяла вона гроші і, виходячи, попросила Андрія:

– Побудь тут, – я скоро вернуся!

Пішла і довго не було її. Чоловік дрімав. Коли ж вернулась вона, то тримала пляшку, в хустині загорнуту.

– Що це? – відкривши очі, спитав Петрун.

– Не бачиш хіба: горілка.

– Як, горілка? Навіщо мені?

– Випий, так радять. Більше нічогісінько в продажі нема! Тільки горілка.

– Мені хліба, бо гину, а ти горілку принесла, – навіщо?

Жінка мовчить.

– Навіщо ж гроші перевела, останні?! – гірко докоряє Петрун. – Голодному випити її, зразу смерть, як від отрути.

– Так нічого ж нема ніде в цілому селі, – відказує жінка, – хто вертається, всі беруть горілку, кажуть: помагає, бо хлібна. А при дорозі, біля сільради, двоє мертвих лежало, мати і дитина. Мабуть, вони здалеку. Кропива пожована в роті, в неї і в дитини, від того потруїлися. Зразу видно: такі доходящі, що їм би ні хліб, ні молоко вже не згодилось. А горілка ж не з кропиви, – вона з чистого хліба!

– Всі мруть і мені пора, – промовив Петрун.

– Підождіть, я принесу скибку! – сказав хлопець.

Він вернувся додому і, розв’язавши торбинку знов, почав ножем розміряти на скорині: скільки кому. Спершу поділив на три рівні частини; потім передумав, бо матері належить пайка найбільша, а сам з’їв недавно шматок і має останок коржа, через те зоставить собі окраєць. Врізавши хліба, знов загортає в папір і виносить під пахвою.

Коли прийшов до сусідів, господиня обмивала моркву, а Петрун їв; їв жадібно, хрумкав і затинався. Побачивши хліб, так і простягся десятьма пальцями по нього. Взяв і все примовляє:

– Оце спасибі, хлопче, спасибі, ти пожалів мене! Я чую: з’їм хліба, хоч скибку, і видужаю. Горілка і морква не поможе. Хліб – це мені лікарство. Ну, спасибі, – колись і я тобі поможу!

Справді він споживав хліб, як цілющу живність, тримаючи обома долонями так, що ні крихта не просипалась додолу; скінчивши, сказав:

– Слава Богу, я з’їв хліба!

Став тихий, зразу ліг і зразу запався в нерушимий сон.

Коли хлопець виходив з хати, господиня дала декілька морквинок. Тільки він за поріг виступив – згриз їх, як заєць: такі смачні! Навпростець прокрадаючись, поніс лист до Кантариків. Крізь двері, трішки прочинені, видно немічних старих, що сидять біля стола.

– Доїмо замішку, – обзивається дідок, – і так мені буде, як Олефірцеві; його внуки розказували… Гуділа хуртовина, а він лежав на холодній печі і думав словами вголос: от якби вийти на дорогу і побачити мішок грошей, цілий мішок, по п’ять карбованців бумажки; і купити всього: печеного хліба, білого і житнього, і борошна – пекти млинці, і м’яса телячого – в борщ або смажити, і тарані, молока, цукру і всього, всього… Олефірець думав голосно, а голодні внучата сиділи на полу і слухали, як він перебирав добрі харчі. Так він і вмер.

Бабуся промовила:

– Доїмо щавель з тирсою, тоді – все.

– Коли б продержатися кілька тижнів і дістати молодої картоплі, ми б вижили…

– Біда, всім біда, і годі! – сказала стара.

– Або на Вороніжчину, виміняти борошна й олії.

– Міняти нема на що.

Дід ліг на ослін і, стрепенувшися, важко зітхнув і задеревів.

– Що тобі?! – скрикнула стара, але встати неспроможна: пробує з натугою і зразу ж, здригнувшись, хилиться головою на стіл і осувається – перекидаючи стілець, падає на долівку.

Хлопець, що вже бачив покійників, зміг визначити в думці: «Вмерли! Обоє!» – але, як попереду боявся зайти в хату, то тепер жахливо перелякався з несподіванки, аж плечі тремтіли. Впустив лист коло порога і тікав. Йому здавалося: сам від кволості впасти мусить і вмерти на місці – в одну мить.

Після того дня страхався підходити до чужих дверей. Здичавів, бувши весь час наодинці. Дожував корж і хліб, спліснявілий весь.

Між бур’янами ввижався дід з каменюкою і ніби шелестів шепотом крізь тишу: «Тут не ходи, бо заріжуть!» Як звірик, став хлопець чуткий до шумів і від кожного тупоту чужих кроків потихеньку віддалявся в хащі, уникаючи всіх.