Василий Барка - Жовтий князь

Випивав колосся, що почало наливатися; розсмакувавши, зрадів дуже! – цей харч не вадить. До колгоспного поля підповзав непомітно і швидко, мов ящірка. Скоро шанька, туго прив’язана при боці, вже віддувалася і набирала ваги, – тоді сіренькою тінню він зникав серед бур’янів і нехворощі.

Зернини ставали смачніші і споживніші, коли смажити на бляшаній накривці, хоч потім під грудьми дере. Наївшися, він швидко запивав водою, але від того обважнювало живіт. Зварив воду – і враз полегшало після пиття. Спробував кашу зготувати, але вона розлазилася і підгорала; хоч і в такому вигляді – їстівна.

В покинутій садибі натрапив на торішню грядку: трохи бурячків, перемерзлих і дрібних; видно, господарі виїхали і вона зосталась невибрана. Викопав ломачкою і переніс додому: про запас.

Голодуючи без кінця, запопадливий став і пожадливий на знахідки, а також дивно гострозорий до них, мов птах. Нічого проз очі не пропускав, де що траплялося: чи торішня макова комірка, коли зломлена застряла в траві, чи стара сливова кісточка: брав і приховував на дворищі або в хаті. Іде, ніби не придивляючись, проте, вже з інстинкту, збуреного бідою, помічає навіть потлілі зернини на землі.

Не хотів нікуди з села відбігати – боявся, що тільки він помандрує, якраз тоді мати вернеться і, не заставши його дома, знов поспішить на розшуки. На столі весь час лежав аркушик:

«Мамо, я тут, зараз прийду!»

Журився невиразимо, що немає мами і немає. Згубив дні, ждучи, і не знав, коли будень, коли празник. Навколишній світ став весь як одна сторона: чужа і ворожа, а він, Андрій, і його мама, і сусіди, що живі тримаються, – друга сторона, в якої втрачено мир з першою; треба стерегтись на кожному кроці.

Одного ранку хлопець ворушився між бур’янами в садибі, шукаючи решток старої городини. Серед зарості, серед гичі – потворної і жорсткої – побачив квіти: з білими промінцями вкруг і охристими очками посередині. Вириваючи бадилля, він захопив також листочки м’яти, – вмить пронісся могутній і таємничий пахощ: такий милий!.. Мама завжди збирала м’яту і від того хустка її проймалася чародійним духом, незабутнім довіку. Хлопець мало не заплакав від спомину.

Продзвенів джміль, білявий і дрібний, але з гарною мелодією – кращою, ніж від сопілки. Довго на сторони віявся, і невідомо, де була його домівля. Раптом, коли хлопець вирвав кущ мишію біля горбика, знизу сотнею голосів задзижчало: в гострій тривозі.

Через хвилину з’явився другий джміль – з дверей, що темніли в сіро-брунастій траві. Кружачи, розглядав горбик, мов інженер або архітектор, посланий від управи міста обстежити шкоду, заподіяну землетрусом. Спершу гудів довкруг свого порога, потім – далі і далі: над лисиною, звідки вирвано мишій, натрапив на свіжі листки і, вплутаний між ними, впав додолу. Деякий час метушився при землі; злетів і, серед стеблинок, подзижчав – подряпався лапками. Трохи ліз, трохи крилив, поки вибрався наверх, тоді знов покружив широко. Мабуть, не знайшовши надто загрозливої зміни на світі і вияснивши, в чому справа, вернувся в гніздо: повідомити співгромадян.

Хлопець пожалів убогі істоти і відійшов, не розоряючи їхнього життя.

Того ж дня, коли обмив тарілку і поставив на ослінець до відра, – перед очима спустився з стелі павучок; малий, мов мачинка. Побув на вогкій поверхні тарілки і знов подався в височину; дрібно перебирав лапками: змотував незриму ниточку.

Все частіше відчував хлопець, що в світі не сам. Почав пильно приглядатися до кожного існування: метеликів, жучків, мурашок. Наймиліші птахи – такі чисті і швидкі, жваві, пильні і обережні; вони належать височині, де нема бруду, а тільки блакить, хмари, сонце, дощ, блискавка, райдуга, вітер. І також мають голос, що ніби прозорий; обзиваються одні до одних, і від того висоти перестають бути такою німою пусткою, як низький обшир села в бур’янах.

Пташки, мирно погойдуючи галуззя, креслили дзвенющі рисунки окликів; перелітали між листками, барвіючи пір’ям, і обкидали круги над решткою саду, що обернулася в невеличкий пташинник. Там зачали звивати гнізда. Хлопець боявся, що вони покинуть свою оселю, коли відчують його доторки або часто бачитимуть його поблизу. Віддаля спостерігав: як вони через певний час вертаються до гнізд і господарюють.

Одночасно ж прикрість затьмарила життя на багато днів. Він підповзав до колосків, за звичкою – сам, окремо від всіх. Але шукачів набиралося все більше, коли зерно почало дозрівати. Також зиркання і напади сторожів ставали гостріші і лютіші. Одного дня, коли знов зловлено «колоссяника», два його співучасники задихано проповзли мимо хлопця і, спинившись перевести дух, стиха повели розмову, що чорною журбою обгорнула серце.