Светлана Талан - Розколоте небо

– Вимирають цілі села – і заборонено, – констатував Павло Серафимович.

– Про влаштування на роботу на шахти не може бути й мови.

– Я про це попереджав, – не забув нагадати зятю.

– Потоваришував я з Гришкою з Росії.

– Чи й там уже голодно? – поцікавився тесть.

– Казав він, що Поволжя і Кубань дуже потерпають від голоду, – продовжив Василь. – Гришка вже кілька тижнів до мене по вокзалах ходив. Був він і у Харцизьку, там на вокзалі така сама картина. Він метикуватий, то зміг найти невеликий підробіток. Гришка домовився з одним міліціонером, і той сповіщав його, коли спецзагони будуть збирати трупи на вокзалі та довкіл. Тоді ми йшли з ним і за буханку хліба на день допомагали бригадам збирати і вантажити тіла. Дякуючи Гриші, я там не помер з голоду, ще й трохи додому хліба привіз.

– І куди ж вони везли померлих?

– Не питайте! – Василь зітхнув. – У Лисичанську є содовий завод. На його території – штучне озеро для відходів заводу. То озеро каустичної соди. Туди ми привозили трупи, скидали в озеро – і за хвилину тіло людини перетворювалося на тягучу густу рідину, а за півгодини нічого від людини не залишалося.

– О Господи! – Варя перехрестилася.

– Можливо, я б іще трохи підробив там, – зізнався Василь, – але… Розумієте, спеціальним командам все одно, чи мертва людина, чи ще дихає. Змушували підбирати ще живих, немічних, але живих людей і кидати у кислоту живцем. Я не зміг! Гришка залишився, а я відмовився. Можете вважати мене слабкодухим, але не піднялася рука… Чоловік дивиться на тебе такими очима, благає: «Дайте хоч померти», – а ти повинен його кинути у кислоту?

– Світ став жорстоким, – сумно сказала Варя.

– Що там дивуватися? – мовила Ольга. – Он наші швидьки що творять! Уже повизбирували із дворів все, що можна, навіть сівалки, вози, плуги – усе потягли в колгосп. Чим весною орати городи?

– Ти скажи краще, чим засівати, – зауважила Варя. – Уже й посівне насіння почали відбирати. Добре, що я заздалегідь сховала.

– А де ж ти роздобув полови? – поцікавився Павло Серафимович.

– То вже коли повертався назад. Удень ішов через село, зайшов у крайню хату, хотів попроситися погрітися і відпочити. Там на ліжку лежала, закинувши руки вгору, мертва жінка. По боках від неї – мертві діти, а посеред хати стояв ось цей клунок. Я розв’язав його, а там полова! Заберу, думаю, бо мертвим він уже не згодиться, а сусіди зайдуть і заберуть.

– Точно не вкрав? – суворо зиркнув на нього тесть.

– Ось вам хрест! – Василь перехрестився.

– Полова згодиться, – сказала Варя. – Борошна трохи залишилося, тож можна буде пекти хліб з полови, додаючи борошно. Усе ж таки на довше вистачить.

– Для тебе, Олю, є добра новина, – Василь загадково посміхнувся.

– Яка?

– Коли йшов додому, неподалік від Лисичанська зустрів бандуриста Данила.

– А Василько?!

– І хлопчик твій з ним, цілісінький і здоровий! – урочисто сповістив він.

– Слава тобі, Господи! – наклала хрест на груди. – Як він там? Не мовчи вже! Розказуй! І треба ж стільки мовчати?!

– Неймовірно, але я зустрів їх на дорозі! Йдуть двоє назустріч, я й не одразу зрозумів, що то вони. Майже порівнялися, дивлюся, а то Василько веде сліпця!

– Який він там, мій хлопчик? – допитувалася Ольга.

– Худенький, але, видно, не голодує. Ми пообідали разом, вони мене почастували таранню і навіть шматочком сала пригостили.

– Дякувати добрим людям, – сказав Павло Серафимович, – що подають їм.

– Василько усім передавав вітання, казав, щоб за нього не турбувалися, вони собі дадуть раду, хоча й ганяють зараз кобзарів.

– Не казав, коли в село прийдуть? – спитала Ольга.

– Данило сказав, що не раніше кінця літа. Вони подолали великий шлях, бо йшли зі столиці на Донбас. Кобзар сказав, що марно ходити по спорожнілих селах, у людей нема чого подати, тож подадуться вони з Васильком на Донбас, де є заводи і шахти, там люди живуть краще, отримують пайки і не так помирають з голоду. А коли дозріє новий врожай, підуть у наші краї, сподіваючись, що у селах буде на той час краще становище.

– Дай-то Боже! – зітхнула Варя.

– А це ось, – Василь дістав буханку чорного хліба, – передав мамі Василько.

Ольга взяла той хліб, поцілувала буханець, не стрималася. Розридалася, полила слізьми гостинець від сина.

– Мій хлопчик, – плакала вона, – мій синок! Годувальник мій маленький! І коли вже скінчиться все це жахіття? Чи буде колись кінець? Чи я дочекаюся свого Василька? О Господи! За що нам усе це?