Светлана Талан - Розколоте небо

– Що робити? – здивувалася Варя.

Жінки переглянулися, посміхнулися.

– Чула, що ночами ходить відьма і доїть чужих корів? – запитала Ольга.

– Так, – відповіла Варя. – Уже не в одному дворі бачили відьму. Кажуть люди: страшна, у білій довгій сорочці, волосся чорне розпущене, висить до землі. Зайде у хлів, здоїть корову, а тоді вранці з вим’я аж кров тече.

Жінки розсміялися.

– Дурненька! – без зла сказала Ольга. – Ось та відьма, перед тобою! – вказала на Одарку.

– Не може бути!

– Дивись, нікому ні слова! – сестра насварилася пальцем.

– Добре, – погодилася Варя. – Принаймні тепер не буду боятися відьми.

Тиждень ходив Павло Серафимович з мисливською рушницею в надії вполювати хоча б зайця. Далекі походи геть виснажили чоловіка, якого й так уже хитало від постійного недоїдання.

– Тату, досить, – сказала йому Варя. – Кожного разу, коли ви йдете, я не знаходжу собі місця, усе вас виглядаю, переживаю, чи все з вами гаразд.

– І не вмовляй! – запротестував батько. – Пару днів відпочину, наберусь сил і піду знову. Дивно, але за весь час не бачив жодного звіра. Тварин ніби й ніколи не було.

– Виловили всіх, кого можна було, – зауважив Василь.

– А ти б не патякав, а сам сходив, – дорікнула Варя.

Наступного дня Василь взяв рушницю тестя і надвечір приніс зайця.

– Уже встиг і шкіру зняти! – сказала Варя, зрадівши. – А навіщо голову викинув? Можна було б юшку зварити.

– Поцілив у голову, її роздробило, то я віддав Туману, – пояснив Василь.

– Ото й добре! – погодилася Варя. – Нехай і у нього буде свято.

Варя поділила на невеликі шматочки м’ясо, частину поставила варити для супу. Хоч заєць був худий, вирішила не робити наваристий бульйон: такий не можна буде одразу давати напівголодним дітям, та й на довше вистачить. Залишки склала у чавунок, закрила кришкою. У сінях холодно, тож м’ясо може зберігатися довго. Сховала чавунок під шафою, для вірності кришку придавила каменюкою, щоб кішка не дістала. Не приведи Господи, почує Маша м’ясо, лапкою скине кришку і вкраде.

Вечеряли, як завжди, при щільно завішених вікнах. Діти залюбки поїли, а Маргаритка миску вилизала так, що й мити не треба.

– Смачно! – сказала. – А ще даси?

– Дам, але не зараз.

– Можна кісточку Маші дати?

– Звичайно!

– Де моя Маша?

– Справді, де ж кішка? Я її з учорашнього вечора не бачила.

Варя взяла кісточки, вийшла надвір.

– Киць-киць-киць! – кликала кішку. Варя заглянула у корівник, пройшлася за хатою – кішки ніде не було.

Туман підняв голову, унюхавши давно забутий запах, жалібно заскавулів. Варя підійшла до собаки, подала на долоні дрібні кісточки.

– Їж, поки Маші немає.

Туман ледь підвівся. Собака так висох, що ледь стояв на тремтячих лапах. Боки у нього запали, спина згорбилась, зад хитався з боку на бік. Він понюхав долоню господині, захрумтів кісточками.

– Щось ти зовсім охляв, – сумно сказала Варя.

Собака вмить ковтнув їжу і знову з надією дивиться в очі. Варя відпустила Тумана з прив’язі, відчинила перед ним хвіртку.

– Іди, Тумане!

Собака, який завжди просився, щоб його відпустили побігати, отримав свободу і не знав, що тепер із нею робити. Похитуючись, вихляючи задом, він пройшовся по двору, поглянув на хазяйку.

– Іди на волю, мій друже, – сказала вона. – Або виживеш, прибившись до зграї здичавілих побратимів, або загинеш вільним.

Туман, ніби зрозумівши її слова, вийшов на вулицю, востаннє прощально махнув жінці хвостом і подибав порожньою вулицею.

– Пробач, Тумане, – сказала йому вслід Варя.

Кішка не прийшла наступного дня, не було її і на третій день.

– Що ти її вишукуєш? – нервово спитав Василь, коли Варя вкотре все обшукала, навіть лазила на горище. – Вона вже не прийде!

– Звідки ти знаєш?

У голові Варі промайнула жахлива здогадка.

– Сама не здогадалася?!

– То ти…

– Саме так! Не зайця я вполював, ні!

– Як ти міг?! – крізь сльози скрикнула Варя.

– Я повинен був дивитися, як з голоду пухнуть діти? Я бачу, тобі якась кішка дорожча за дітей!

Варя з усього розмаху вліпила йому дзвінкого ляпаса.

– Не смій більше так казати! – визвірилася на нього. – Сам зробив би щось путнє, якщо про дітей дбаєш! То на батька надієшся, то кота вб’єш! Більше нічого не можеш! Ти не мужик! Ти – ганчірка! – кричала вона, не тямлячи себе. – Сидиш вдома, ні за холодну воду! Хоч би якусь ворону вполював! Знайшов, кого вбивати – беззахисну кішку! Прийшов додому, мисливець чортів!