Светлана Талан - Розколоте небо

– Ти вирішила? – спитала Ольга сестру. – Зараз вже прийдемо.

– Я не знаю, – невпевнено відповіла Варя.

– Ти гадаєш, мені легко це зробити? Можливо, я б теж не наважилась, – зізналася Ольга, – так би й сподівалася, що всі жахіття скоро скінчаться і життя налагодиться, якби не один випадок. Коли помирала свекруха, я розмочила сухарик, поклала їй у рота, щоб вона посмоктала, і вийшла. Заходжу, свекруха вже мертва лежить, не встигла досмоктати того сухаря, а Оксанка видовбує з її відкритого рота хлібчик і їсть, а троє моїх хлопців стоять і дивляться такими голодними очима! І що ти думаєш, я зробила? Дочекалася, поки дитина доїсть хліб із мертвого рота баби. Ти такого хочеш дочекатися?

– Упаси Боже! Але не знаю, як на таке зважитися.

– Нещодавно знайшли хлопці горобця, – продовжила Ольга. – Чи то замерзла птаха, чи з голоду здохла – не знаю. Принесли мені: «Звари, – просять, – м’ясо буде». Поклала картоплинку у горщик, обпатрала того горобця, а він такий маленький та худорлявий, самі кісточки. Варю довго, щоб був навар. Насипала у миски, все розварилося, а Оксанка в плач! «Де м’ясо? Ти вкрала наше м’ясо!» – на мене каже. То хай краще живе на державному забезпеченні, ніж їсть хліб із смердючого рота померлої.

Варя промовчала. Ольга мала рацію. У дитбудинку дітей годують, там не помре Сашко голодною смертю, а вдома… Згадалася маленька Сонечка.

– Ось він, – Одарка зупинилася неподалік будинку з табличкою на дверях.

– Час! – сказала Ольга. – Оксаночко, доню, іди до мене!

Ольга поставила дівчинку на ноги, поправила хустку.

– Зараз ми зіграємо у цікаву гру, – сказала дитині.

– Я не хочу грати, хочу їсти! – скривилася Оксанка, готова розхникатися.

– Дослухай мене, – попросила Ольга. – Ви будете з Сашком ось біля того будиночку, закриєте оченята і не будете відкривати, доки не почуєте, як я вам крикну «Можна!» Тоді ми прибіжимо до вас і принесемо справжню цукерку! А щоб ми почули, де ви, ти повинна дуже-дуже голосно кричати! Чим довше й голосніше ти будеш кричати, тим більше цукерок заробиш. Згода?

– А ти не дуриш?

– Ні, доню, ні! Тільки ти не повинна рушати з місця і кудись іти. Добре?

– Ага!

– Запам’ятала? Кричати і нікуди не йти, – повторила Ольга.

– Домовились.

– Бери Сашка, – наказала Ольга сестрі.

Варя тремтячими руками взяла сплячу дитину на руки, поцілувала у носик. Одарка сховалася за рогом будинку, затягнула туди санчата. Жінки з дітьми на руках швидко підбігли до будинку. Ольга поставила дитину на землю.

– Пам’ятай, доню, кричати і нікуди не йти, – повторила вона швидко і додала: – Мама тебе дуже любить.

– Іди за цукерками! – сказала Оксанка і щільно зімкнула повіки.

Варя, як уві сні, присіла навпочіпки, щоб покласти дитину. Ольга кивнула: «Ходімо». Варя підхопилася і побігла за нею, несучи в руках хлопчика. Вона міцно притискала до себе дитину, коли Ольга на ходу обізвала її дурепою, дорікнула, що вона не матір. Погано розуміючи, що діється навколо, почула, як Ольга здалеку подала сигнал доньці, як та почала голосно кричати. Вона не бачила, як з будинку вийшов сторож і забрав дівчинку, яка несамовито кричала і кликала маму. Посадивши Сашка на санчата, жінки швидко пішли, поспішаючи покинути місто. Коли за ними залишився останній будинок, вони зупинилися, щоб віддихатися. Варя згребла жменю снігу, вкинула в рота.

– Ти – дурепа! – закричала на неї Ольга. – Другої такої нагоди не буде! Тепер будеш чекати, поки він помре на твоїх очах?! Спитай он у неї, – вказала на Одарку, – як воно дивитися, як помирають твої діти від голоду! Як вони дивляться на тебе і благають дати їсти, а ти їм у рот можеш залити хіба що воду!

– Краще нехай мене заріжуть і згодують дітям! – не тямлячи себе, розплакавшись, закричала Варя.

– Тьху! – сплюнула Ольга. – Повна дурепа! У мене нема більше слів!

Йшли мовчки. Зупинилися біля криниці перепочити, напилися води, трохи заспокоїлися, бо вже виплакалися. Коли нервове напруження ослабло, Ольга сказала Варі:

– Не кажи нікому, де ми були.

– А що я маю сказати за дітей?

– Скажеш, що в Одарки є родичі у Росії, то ми відправили до них дітей потягом зі знайомим чоловіком. Не кажи, що хлопчика повіз товарний вагон.

– І що ти скажеш, коли все скінчиться і Іван захоче поїхати у Росію забрати Оксанку?

– Ще не знаю, – зітхнула Ольга. – Тоді буде видно, – і додала: – Якщо виживемо. Ще трьох треба вигодувати.

– У мене тепер теж трійко лишилося, – сказала Одарка. – У тебе хоча б чоловік є, а мені самій треба крутитися. Нічого, буду й надалі відьмачити.