Светлана Талан - Розколоте небо

– Ну, годі, – сказав Павло Серафимович, – від сліз життя не покращиться. Дякуй Богові, що зберіг Василька, помолись за Данила, за його добру душу.

– Добре, – сказала Ольга, витираючи почервонілі очі. – Василю, що ще розповідав Данило? Яке життя у столиці?

– Жінки масово приводять і приносять дітей у Харків і там полишають самих, – почав Василь. Ольга зиркнула на Варю, відвела убік погляд. – Місцева влада мобілізувала двірників у білих халатах, щоб допомагали міліції патрулювати місто, знаходити покинутих дітей і доправляти їх до відділку. Данило розповідав, що тих діточок глухої ночі везуть на вантажівці до товарного вокзалу десь поблизу Сіверського Дінця, подалі від сторонніх очей. Туди звозять підібраних дітей з навколишніх міст, везуть і селян, які блукають містом і просять милостиню. Там їх сортують. Хто ще може вижити, того відправляють у бараки на якусь Голодну Гору, чи Холодну – вже й забув, а тих, хто вже опух, вивозять поночі подалі від людського ока. Кілометрів за п’ятдесят від міста відвезуть і десь у канаві покинуть помирати.

– І дітей? – Ольга зблідла.

– Та ні ж бо! Я ж казав, що проходять «сортировку», – розтлумачив Василь, – дітей направляють у дитбудинки.

Ще довго горіло світло та точилися розмови у хаті Чорножукових. Ольга пішла додому опівночі. Вона принесла гостинець від сина, ще один буханець хліба їй дала сестра, батько поділився половою. Ольга одразу сховала у надійне місце полову і одну буханку. Лише тоді запалила у хаті світло. Усі спали. Зайшла подивитися, як там свекор. Піднесла ближче лампу – чоловік лежав, задерши голову, з широко відкритим ротом і вже не дихав. Ольга пішла будити Івана, щоб винести тіло у сіни – надвір не можна, бо ще забіжить вцілілий собака і до ранку буде гризти.

Вранці Варя пішла доїти корову. Надворі ледь сіріло, тому вона обережно ногами намацала східці ґанку, спустилася, тримаючись за поручні. У голові паморочилося чи то від слабкості, чи від свіжого морозного повітря. Не встигла дійти до корівника, як тишу розірвав несамовитий крик Ониськи.

– Ой лишенько! Ой горе! Людоньки, що ж то коїться?! – лементувала стара.

Варя полишила цеберко, визирнула на вулицю. Із садиби Пєтухових долинав крик Ониськи, потім почулися збуджені чоловічі голоси. Щось там у них трапилося. Варя зайшла до батька. Павло Серафимович уже прокинувся і топив грубку.

– Там, у Пєтухових, щось трапилося, – сповістила Варя.

– Звідки ти взяла?

– Лементує Ониська як недорізана.

– З ранку чарку хильнула й кричить, – пробуркотів батько. – Зараз сходжу дізнаюся, чого вона розходилася.

Варя подоїла корову, змішала сіно з соломою, поклала у ясла. Сіно закінчувалося, солома – теж. Незабаром корову не стане чим годувати, а до весняної трави ще далеко.

– На тебе, Ласко, вся надія, – сказала Варя, поплескавши корову по впалому боці. Варя з сумом поглянула у відро – молока було мало, лише на дні відерця, але й то порятунок для дітей.

Вона вже встигла процідити молоко й розтопити піч, коли зайшов до хати Павло Серафимович.

– Що там у неї? – запитала Варя.

Вона поглянула на батька, і погане передчуття похолодило душу. Він був блідий, розгублений і сумний.

– Горе, Варю… Олеся…

– Що з нею?!

– Повісилася. У сараї. Ониська вранці знайшла.

Варя розплакалася. Батько обняв її за плечі, притис до грудей.

– А то не Йосип? – крізь сльози спитала вона.

– Ні. Зсередини було на гачок закрито.

– Але ж чому? Навіщо вона це зробила? – бідкалася Варя. – Така гарненька дівчина… Вона ще й на світі не пожила. Що її змусило?

– Не знаю. Нічого не знаю.

– Ользі треба сповістити.

– Я стрів її сусіда, то вже передав.

– Пішли туди.

– Трохи згодом. Ти нагодуй дітей, і підемо разом, – сказав батько.

Коли Варя зайшла до хати Пєтухових, Ольга з Іваном вже були там. На столі лежала вбрана Олеся. Худенька, тиха, гарна, спокійна, мов у ризах. Невтішно плакала Ольга, шморгав носом Йосип і кліпав почервонілими очима. Підвивала Ониська, поруч мовчки стояв Семен.

– Це ти винен? – Павло Серафимович визвірився на чоловіка Олесі.

– Та ні, – забелькотів перелякано, – я не знаю, чому вона…

– Дивись, – Павло Серафимович підніс до його носа великий кулак, – дізнаюся, що ти винен, приб’ю!

– Я ні при чому… – закліпав перелякано очима.

– Ой лишенько! Яке ж горе! – заголосила Ониська. – Ми ж її усі так любили! Така добра дівчина! Ні в кого немає такої гарної невісточки. Що ж ми тепер будемо робити? – раптом перестала голосити, сказала: – Треба ж не проґавити підводу Пантьохи!