Степан Ріпецький - Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин)

Із решти стрілецьких сотень, що лишилися в Горонді і Страбичеві, більшість впала хвилево жертвою авантюрничого та фантастичного пляну австрійського командування. Сотні поділено на партизанські відділи по двадцять стрільців, яких завданням мало бути: продертись на зади російської боєвої лінії та непокоїти ворога при усяких можливих ситуаціях. Мали вони нападати на ворожі обози і муніційні кодони, нищити комунікацію, нападати навіть на штаби та творити там всякі бешкети. Ці партизанські відділи, т. зв. «двадцятки» вислано із старими крісами «Верндля». – Цей плян стрінувся з великим негодуванням Стрілецтва. Поперше – це було розбиття формації УСС, а подруге такий неможливий до виконання плян висилки невишколених та лихо озброєних стрільців на певну загибіль, – належало вважати або за велику легкодушність вищого командування та марнування найкращого бойового елементу, або за свідомо продуманий плян на знищення формації УСС. На щастя цей плян не не вдався через російську офензиву. Тільки дві двадцятки передерлись до Галичини, одна під Дрогобич, а інша під Болехів, і там частинно виконали своє небезпечне завдання.

Ця акція «двадцяток» не мала більшого значення в житті УСС, і скоро призабулась, бо покінчилась невдачею авторів цього пляну та тривала не довше, як два тижні. Але той епізод про «двадцятки» треба відвести до категорії однієї із численних лекцій, які УСС від перших днів воєнної служби діставали від своїх австрійських союзників. УСС вже в перших тижнях свойого воєнного життя мали змогу пізнати своїх союзників, своє австрійське військове начальство та його відношення до Стрілецтва й української справи. Замість зрозуміння ідейних задумів УСС та їх щирого бажання причинитись до перемоги над ворогом, – австрійське військове командування виявляло холод та байдужність, а навіть недовір'я до УСС. А були це перші воєнні кроки УСС, що зовсім самотні не мавши прихильних собі австрійських старшин, ішли назустріч непевній долі, «пірвавшись із мотикою на сонце». Але гіркий досвід та тверда воєнна дійсність почали робити своє позитивне діло. Рожеві сни та оманливі надії, виплекані в юнацьких душах, розвіювалися безповоротно. Ця болюча самотність і непривітливі вітри, що довкруги віяли, не ослабили стрілецького духа. Навпаки – почався здоровий процес самоозначення УСС, кристалізація їх індивідуальности, ріст їх вояцької амбіції дорівняти тим, які недоцінювали їх вартости, – скріпилось почуття власної гідности. В Стрілецтві назрів моральний бунт у відношенні до окруження, дух протесту, що дає силу переносити найбільші труднощі та творити власні вояцькі цінності.

Після ліквідації невдалого пляну «двадцяток», австрійське командування не повторяло уже таких експериментів. Коли ж одночасно дві сотні (Дідушка і Семенюка), що брали активну участь на фронті в обороні карпатських просмиків, відзначились своєю бойовою поставою в боях 27 і 28 вересня та багато краще держались в тих боях від австрійських і мадярських батальйонів під проводом фахових офіцерів, – австрійське командування поспішилось використати боєздатність УСС у більших військових офензивних операціях, що якраз почалися в Карпатах.

Після швидкої реорганізації Легіону УСС 6 жовтня – уже на другий день, 7 жовтня, відійшов на фронт у напрямі Сколя перший курінь під командою Гриця Коссака в складі чотирьох сотень: Барана, Букшованого, Дудинського і І.Коссака, а півкурінь із двох сотень Будзиновського і Вітовського – під командою д-ра С.Шухевича від'їхав в напрямі Турки.

Дії йшли скорим темпом. Уже 8 жовтня кинено цілий перший курінь у бій з ворогом. Усі чотири сотні взяли участь в офензивних операціях, що почались на Бескиді, в околиці Климця і Верецьких і тут своєю бойовою поставою відзначились як передова частина 129 бригади. Начальна Команда австрійської армії у своєму воєнному комунікаті з дня 9 жовтня 1914 року, повідомляючи про бої в Карпатах, написала так: «В цих боях визначився також корпус українських добровольців».

Коли пригадаємо собі, що ще перед місяцем ці добровольці маршували в Горонді та Ограбичеві, як «банда» обідраних та напівбосих, невишколених юнаків, на яких дивилися з погордою та недовір'ям, – та коли тепер читаємо в звідомленні начальної команди великої австрійської армії слова правдивого признання і похвали за воєнні подвиги УСС, – то пояснення цієї несподіванки буде зовсім зрозуміле. Це була та шляхетна амбіція осамітнених Українських Січових Стрільців, що бажали показати себе гідними січової і мазепинської традиції, та хотіли доказати, що українці можуть створити власну повновартну бойову формацію. Вони вирішили в тяжких боях, кривавими жертвами поставити високо те, чого не мали ще, коли виходили на війну: ім'я українського вояка. Хотіли стати рівновартним партнером серед воюючих сил світу. І найвище військове командування це ствердило.