Степан Ріпецький - Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин)

Східня Україна, як материк нації і свідок її історичної традиції – хоч перебувала в тяжких політичних умовах російського царату, то була джерелом нашої національної сили та творила основні духові та визвольно-політичні ідеї для цілої нації. Там появились перші публікації народних та історичних пісень і дум, там відродилась українська література, там постала організація Кирило-Методіївське Братство, що заговорила про українську республіку, там працював геній України Тарас Шевченко, якого ідеї стають національною євангелією для галицьких українців. Звідтам виїхав в Европу Михайло Драгоманів на до смертну політичну еміграцію та запліднив українське життя в Галичині модерними духовими й політичними ідеями. З Києва переїхав у Львів творець історії України, Михайло Грушевський, що своєю величезною працею поклав основи під українську самостійність. Усі ідеї і визвольні пляни, що зродились над Дніпром – переводились в Галичині в діло. Галичина стала українським П'ємонтом, де спільними силами всієї соборної України розбудовується повне життя нації. Михайло Драгоманів, що так багато причинився до поширення і поглиблення соборницької думки, вказував весь час на велике значення факту, що частина українських земель найшлась поза границями російської імперії та перебувала в державі, де існували конституційні права та де була забезпечена особиста й політична свобода людини. [2] [2] М.Драгоманів. Австро-руські спомини. Частина ІІІ і ІV. Львів, 1890, стор. 223. Культурні й політичні взаємини між роздертими частинами України скріплялися, а в об'єднаній праці і в боротьбі творилася одна національна культура, одна політично-визвольна думка та один національно державний ідеал.

На переломі ХІХ і ХХ століть аж до 1914 року, стає австрійська Україна захистом української політичної еміграції з Росії, яка розвиває тут свою визвольну протимосковську революційну роботу.

Український народ, хоч розділений кордонами, ставав свідомою своєї мети нацією. Виразником його бажань і домагань були політичні партії, які в своїх програмах деклярували засадничі визвольні постуляти та перед масами українського народу ставили основну мету, за яку вони мали боротись. Цим постулятом і цією метою був клич Самостійної Української Держави. Проголосили його: УРП в 1895 р., УСДП і УНДП в 1899 р. і РУП в 1900 році.

Таким способом спільними змаганнями обох частин України завершився цей знаменний період українського національного відродження.

Із розвитком та ростом національної свідомости та масового політичного руху, клич самостійної української державности почав обхоплювати, від початку ХХ-го століття, щораз ширші маси українського народу, передусім під австрійською займанщиною. Одначе ця популяризація ідеї самостійности та відновлення національної незалежности не була висловом якогось конкретного домагання, що повинно бути здійснене в найближчій майбутності. Було це тільки суб'єктивне бажання, якого шляхів і метод здійснення поважно не дискутували. Була це теоретична концепція, що не опиралась на ніякім конкретнім пляні її реалізації.

Після засадничої самостійницької деклярації у програмах поодиноких політичних партій – уся політична робота між народом була спрямована на боротьбу за національно-політичні nостуляти в обох державах, де жив український народ, при чому зберігано повну льояльність до окупантів. Ідея державної самостійности була тільки святочним гаслом, проголошуваним час до часу на політичних зборах і з'їздах або Шевченківських святах. Боротьба за мінімальну національно-політичну програму, що охоплювала цілий список різнородних домагань – абсорбувала в цілості всю тодішню громадську діяльність, а постулят національно-культурної чи територіяльної автономії українських земель, і в Росії, і в Австрії – був у тодішній дійсності недосяжним домаганням. Постулят автономної України під російською займанщиною був актуальним тільки короткий час після революції в 1905 році, після чого настала реакція.

В галицькій Україні після довголітньої і завзятої боротьби з польськими можновладцями, в якій брали участь найширші маси національно освідомленого населення та вели її усіми засобами, до революційних включно, – щойно в 1914 році стала актуальною справа дуже обмеженої культурної автономії, при чому про адміністраційний поділ Галичини на українську і польську частини, – не було навіть мови.