Степан Ріпецький - Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин)

Положення українців під Росією після 1907 року ставало щораз то більш нестерпне та нагадувало часи найчорнішої реакції після 1876 року. Національно-культурне життя українців обмежено петербурзькою владою до крайности. Спинено видавання багатьох українських часописів та заборонено їм навіть обговорювати справу автономії України. Недозволено на засновування нових українських товариств. Закрито цілий ряд легально існуючих наших товариств, як, приміром, товариства «Просвіта» в Києві, Одесі, Житомирі, Чернигові, Кам'янці Подільськім і інших містах. Учням в гімназіях заборонено говорити по українськи. На видавців українських часописів накладали високі грошові кари, що рівнялося ліквідації часописів. Було багато ревізій і арештів між українцями. Поштовим урядам наказано таємно не доручувати українські часописи селянам. Заборонено святкувати Шевченківські ювілеї. Російська влада побоялась сили українського руху та зросту національної свідомости українських мас. Проти українства поведено пляновий наступ для цілковитого винищення усіх проявів національного життя, які загрожували цілості російської імперії.

Наведемо лиш кілька фактів-документів, щоб було ясно, яка доля ждала українців в Росії напередодні світової війни:

Губерніяльна влада в Полтаві, забороняючи заснування товариства «Просвіта», мотивувала свою заборону так:

«Маючи на увазі, що ті заходи, котрими товариство хоче впливати на народ, уважаються в теперішніх неспокійних часах дуже небезпечними, і можуть викликати розрухи, а ще до того Малоросія становить собою частину одної великої російської держави, і про розбудження національної і політичної самосвідомости малоруського народу тепер не може бути й мови». [39] [37] Цитов. на підставі: В.Дорошенко. Українство в Росії. Відень, 1916, стор. 79.

А ославлений міністер внутр. справ Столипін своїм обіжником з дня 20 січня 1910 року наказав усім губернаторам не дозволяти засновувати товариств «инородчеських», між ними українських і жидівських, незалежно від ставлених ними цілей з огляду на незгідність з російськими державними завданнями.

Але найцікавішим документом, що понад всякий сумнів на всі часи стверджує злочинні пляни російського імперіяліму проти українського народу, була офіційна деклярація міністерства вн. справ в справі українського національного руху – видана з початком 1911 року, якою піддержано заборону московського губернатора в справі заснування в Москві клюбу «Українська Хата». В цій деклярації написано:

»…Виходячи з того становища, що три головні галузі східнього слов'янства: Велика, Біла і Мала Росія і походженням, і мовою не можуть не складати однієї цілости, наше правительство, почавши від 17-го століття, завсіди боролося з рухом, відомим у наших часах під іменем українського, який уособлює в собі ідеї відродження давньої України й урядження малоруського краю на автономних, національно-територіяльних основах. По добровільнім злученні України з московською державою, згаданий рух, не маючи під собою твердого грунту й історичних причин, утратив свою силу, уступаючи місце природному злиттю споріднених і близьких до себе слов'ян, і задержався лише серед окремих непримиренних шарів малоруської людности. За наших часів сепаратистичний рух почав наново зростати й піддержується головним чином із Австрії, Галичини. Впливові непримиренних сепаратистів, що перебувають у Львові, треба завдячувати помітне у нас від 1905 р. змагання творити товариства, котрі під покришкою культурно-просвітніх цілей, може бути самі того несвідомі, причиняються до відродження українського сепаратистичного руху (товариства Просвіти, Громади й ін.)…» [40] [38] В.Дорошенко. Цит. твір, стор. 84,85.

І вслід за тим міністерство узнало з погляду державних інтересів неможливим допустити до заснування товариства «Українська Хата» в Москві, як такого, що змагає до сепаратизму і загрожує суспільному ладові.

Такі розпорядки російської адміністрації рівнялися смертному присудові для українського народу. І не могло бути двох думок, що проти цієї загрози мусів український народ всіма силами боротися, бо свій рятунок міг бачити тільки в рішучій боротьбі із своїм смертельним ворогом – Москвою. Нагодою для цього міг бути тільки той воєнний конфлікт, до якого Москва від довшого часу готовилась, щоб знищити останнє сильне гніздо українського національного руху в Галичині, що загрожувало її великодержавним, імперіялістичним плянам.