Степан Ріпецький - Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин)

Це була надзвичайна подія в житті молодого юнака, коли він вперше вдягнувся в однострій українського стрільця, коли серед байдужности та незрозуміння нашим громадянством значення стрілецького руху та при ворожому відношенні до нас польського окруження – з гордою свідомістю він маніфестував свою приналежність до відновленого, новітнього українського січового війська та своє тверде рішення боротись за вільну Україну. А коли на вулицях Львова та інших галицьких спольщених міст почали появлятись маршові колони Січових Стрільців з бойовою піснею на устах та з модерною зброєю на раменах, коли із підміських військових стрільниць, щораз то частіше давались чути густі стріли українських бойовиків, які пильно і завзято учились вживати зброї, – з тою хвилею мусів початись глибокий перелім в душі кожної свідомої української людини. Це вже не вічеві резолюції, не січові чи сокільські вправи топірцями, не парляментарні промови в справі одної гімназії чи театральної субвенції маніфестутали та голосили наші національні домагання. Це вже іншою мовою та іншими аргументами заговорила про наше право, мов з-під землі виросла, нова українська сила, сила забутої світом нації, ті найсміливіші та найенергічніші, що взяли на свої плечі ініціятиву і відповідальність повести боротьбу за визволення свого народу новими шляхами та успішнішими методами.

Серед напруженої праці почав стрілецький рух з кожним місяцем здобувати собі щораз то більшу прихильність і зрозуміння серед широких кіл українського громадянства. Голоси критики та сумніву почали стихати. Консервативна думка та рутенське недовір'я до нових, революційних ідей зникали.

Вибух світової війни та збройний зрив УСС – попередила велика духова маніфестація всього українського народу, загальний підиом гарячих національних почувань та вияв всеукраїнської солідарности з нагоди столітніх роковин уродин Тараса Шевченка. Як велика і широка українська земля – від початку 1914 року ціле наше культурне й політичне життя, всі наші організаційні зусилля, вся енергія наша – були зайняті справою всенародного відзначення цього великого національного свята. Зокрема на окупованій Росією Україні, де державна влада самопевно виконувала свій смертний присуд над українським народом, – заворушилась широка українська маса, щоб віддати належну честь своєму пророкові, щоб заманіфестувати свою любов до невгнутого борця за права поневоленого народу. Усюди, по селах та містах, творилися Шевченківські комітети, в Києві готувалися поставити величавий пам'ятник генієві України, вся преса була переповнена відомостями з усіх сторін України про масові приготування до Шевченківських свят. Геніяльне Шевченкове слово робило своє діло. Мільйони пробуджувались до національної свідомости.

Білий цар настрашився. Як його попередник Микола І знищив фізично Шевченка, так тодішній Микола ІІ вирішив вбити Шевченкового духа, заглушити його революційне слово, затерти в пам'яті українських мас світлий спогад про цього легендарного народного героя. Цар побоявсь привиду Шевченка та його громового голосу: «Вставайте, кайдани порвіте!» Він не забув про пророчі слова поета, що «царя до ката поведуть». І знову вжив старої зброї московських царів проти України. Видав указ про заборону публічного святкування народин Шевченка. Заборонено поставити та відкрити в Києві пам'ятника Шевченкові, сконфісковано та знищено сотні тисяч «Кобзарів», заборонено відправляти по нім Богослуження в церквах, в пресі конфісковано статті про Шевченка. Могилу Шевченка обсадила озброєна сотня московської поліції. Але в дні ювілею весь український народ був цілою душею при Шевченковій могилі, а українське студентство, молодь та громадянство Києва кілька днів маніфестаційно демонстрували публічно по київських вулицях свою відданість до Шевченка та України, і глибоку ненависть до російського імперіялізму. Маси демонстрантів проголосили революційний клич Шевченка: Вольної, Незалежної України.

А рівночасно у Львові та в усій австрійській Україні в тисячах місцевостей відбувалнся величаві всенародні Шевченківські святкування. Під проводом університетської та середньошкільної молоді у всіх містах Галичини відбувалися протиросійські демонстрації у відповідь на переслідування Москвою українського національного руху. Зокрема у Львові звернулось обурення молоді проти москвофільських інституцій, що були явними агентурами російського націоналізму. Пам' ятаємо таку протиросійську маніфестацію студентської, середньошкільної і робітничої молоді в Самборі в дні 10 березня 1914 року, на якій промовляв один із кол. провідників «Молодої України» – Теофіль Мелень. Основою його промови була ідея, що «найгрізнішого ворога України – російський царат – не може зломити сама тільки сила думки і слова, його знищити можна лише в збройній боротьбі. Тому український нарід мусить сповнити заклик Шевченка, – і вражою, злою кров'ю окропити свою волю. А молодь наша повинна приготовлятись до цього завдання у своїх стрілецьких організаціях…»